Застосування гарантій МАГАТЕ в Україні: як все починалося

Незалежна Україна творить свій календар пам’ятних дат. Є такі віхи й в історії української ядерної галузі. Так, у січні фахівці з гарантій нерозповсюдження ядерної зброї згадують, як у терміновому порядку 12 січня 1995 року Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив Угоду між Україною та МАГАТЕ про застосування гарантій до всього ядерного матеріалу в усій мирній ядерній діяльності нашої держави. Шлях до цього документа виявився довгим і в певному сенсі драматичним.

Ще влітку 1968 року був відкритий для підписання Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), яким визнавалися лише п’ять країн, що володіють ядерною зброєю: США, СРСР, Великобританія, Франція та Китай. Це країни, що виготовили та випробували ядерні вибухові пристрої до 1 січня 1967 року.

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї мав на меті стримати гонку ядерних озброєнь, не допустити, щоб ядерною зброєю володіли інші держави. Тому решта країн, що приєднувалися до ДНЯЗ, апріорі визнавалися такими, що не володіють ядерною зброєю. На них було також покладено зобов’язання не приймати, не виробляти й не придбавати ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої. Наступним після підписання ДНЯЗ кроком такої держави мало стати прийняття міжнародного контролю за всією її мирною ядерною діяльністю: атомними станціями, науковими закладами та підприємствами, які використовують ядерні матеріали. Так, згідно із статтею 3 Договору це означало укладання угоди із Міжнародним агентством з атомної енергії про застосування гарантій до всього ядерного матеріалу в усій мирній ядерній діяльності.

Здається, у світі станом на 70-80 роки минулого сторіччя склався певний порядок, все було так чітко й зрозуміло, навіть намітився деякий прогрес на шляху до скорочення озброєнь. В липні 1991 року США та СРСР підписали перший у світі договір, що мав скоротити кількість ядерної зброї. Це був так званий СНО-І – Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Проте наприкінці того ж 1991 року СРСР припинив своє існування, і ратифікація Договору, підписаного з такими труднощами, «зависла».

В результаті розпаду Радянського Союзу де факто з’явилися ще три ядерні держави – Україна, Білорусь та Казахстан. Причому одна з них – Україна – стала спадкоємницею третього у світі ядерного арсеналу, що дорівнював французькому, англійському та китайському разом узятим!… Така ситуація порушила розподіл сил, що склався після Другої світової війни, серйозно стурбувала не тільки керівництво найбільш впливових держав, а й світову громадськість. Міжнародні зустрічі, що відбувались переважно з ініціативи США та Росії, мали на меті вирішення цього складного питання.

Музей ракетних військ стратегічного призначення. Україна, Первомайськ, Миколаївська область

З Білоруссю та Казахстаном було простіше: вони швидко погодились позбавитись свого небезпечного спадку. Інша справа – Україна. Попри те, що у Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року було заявлено про позаблоковий та без’ядерний статус України у майбутньому, реально отримавши ядерну зброю у спадок, деякі політичні діячі буквально втратили голову. Крім такого одіозного політика, як Дмитро Корчинський, фактично проти здачі ядерної зброї виступав, наприклад, демократ Юрій Костенко, який був головою делегації на переговорах з Росією з цього питання. Взагалі, вся історія про те, як Україна відмовлялась від ядерної зброї, є дуже драматичною й заслуговує на окрему детальну розповідь.

Втім, Росія, крім погрози застосування суто економічних санкцій в разі непоступливості України, мала ще один серйозний важіль впливу. На українській території розташовано 5 атомних станцій, на той час в роботі було 14 енергоблоків, ядерне паливо для яких постачали російські заводи. Крім того, відпрацьоване паливо наших енергоблоків з реакторами ВВЕР-440 та ВВЕР-1000 також вивозилось до Росії. Згідно пункту 2 статті 3 ДНЯЗ, держави-учасниці цього Договору зобов’язані не надавати ядерні матеріали й обладнання, що може мати відношення до ядерних технологій, державам, що не приєднались до Договору та не уклали відповідну угоду з МАГАТЕ. Й не дивно, що Росія, слідуючи букві Договору, неодмінно б цим скористалась. Це було б набагато страшніше, ніж, наприклад, минулорічна відмова Росії від імпорту українського сиру чи цукерок. Над Україною, близько 50% електроенергії якої вироблялося на атомних електростанціях, нависла цілком реальна загроза зупинки енергоблоків й відповідно колапсу енергосистеми. Втілення цієї, тоді цілком реальної загрози, було лише питанням часу, бо років два-три українські АЕС ще б могли пропрацювати на наявних запасах ядерного палива. А потім?…

Врешті здоровий глузд переміг, і 14 січня 1994 року на зустрічі у Москві президенти України, США та Росії підписали Тристоронню заяву, в якій констатувалося, що Україна таки стала на шлях ядерного роззброєння. Проте відразу стало зрозуміло, що підготовча робота з приєднання України до ДНЯЗ займе багато часу. Вітчизняні ж атомні станції потребували палива для перезавантаження блоків…

Тому нашій країні довелося піти іншим шляхом: фахівці Міністерства закордонних справ та Державного комітету з ядерної та радіаційної безпеки (Держатомнагляд України) негайно розпочали роботу з підготовки до підписання угоди з Міжнародним агентством з атомної енергії. Випадок безпрецедентний: держава, маючи на своїй території ядерну зброю, виступила з ініціативою прийняти повний контроль з боку МАГАТЕ за своїми ядерними матеріалами та установками.

28 вересня 1994 року, перебуваючи на Генеральній конференції МАГАТЕ у Відні, за дорученням українського Уряду Голова Держатомнагляду України Микола Штейнберг підписав Угоду з МАГАТЕ. Угода так і називалась: про застосування гарантій до всього ядерного матеріалу в усій мирній ядерній діяльності України. За термінологією фахівців з міжнародного права, Угода з Україною є так званою sui generis, тобто унікальною, викликаною унікальними обставинами, що не мають прецедентів: держава сама відмовилась від свого ядерного арсеналу. Тим більше, що все це відбувалось в той час, коли Пакистан інтенсивно працював над власною військовою ядерною програмою, щоб урівноважити свою позицію у протистоянні з Індією. В свою чергу Індія ще раніше оголосила положення ДНЯЗ дискримінаційними й, відмовившись приєднатись до Договору, вже створила власну ядерну зброю, а КНДР не допустила інспекторів МАГАТЕ на свої об’єкти та заявила про вихід із ДНЯЗ.

Угода, підписана тоді між Україною та МАГАТЕ, розглядалась як тимчасова й за своїм змістом відповідала типовому текстові угод про всеосяжні гарантії (INFCIRC/153), які МАГАТЕ укладає з державами, що не володіють ядерною зброєю. За винятком лише однієї статті – тієї, яка передбачала підписання постійної угоди на заміну цієї тимчасової після приєднання України до ДНЯЗ.

На той час тактичну ядерну зброю вже було вивезено з України до Росії для демонтажу та знищення, але залишалась ще стратегічна, а перемовини щодо приєднання нашої країни до ДНЯЗ ще велись. На жаль, керівні верхи тоді не мали повного розуміння у питаннях нерозповсюдження ядерної зброї. Про це свідчить факт ліквідації у жовтні 1994 року Держатомнагляду України як незалежного регулюючого органу, який мав би виконувати Угоду з МАГАТЕ, та його злиття з Міністерством охорони навколишнього природного середовища.

Хоча Угода з МАГАТЕ й передбачала ратифікацію в українському парламенті, але з огляду на ситуацію з вітчизняними АЕС, та щоб уникнути баталій у Верховній Раді, які могли б відтермінувати введення в дію цього документу на непрогнозований час, Кабінет Міністрів України затвердив Угоду з МАГАТЕ своєю постановою. Таким чином, у Росії вже не залишалось аргументів, щоб відмовитись від поставок ядерного палива в Україну, про що і було заявлено у відповідній ноті Міністерства закордонних справ РФ.

Шкода, що у напруженому політичному житті початку 90-х ця спільна перемога фахівців МЗС та Держатомнагляду України залишилась непоміченою ані мас-медіа, ані фахівцями-теоретиками у галузі нерозповсюдження ядерної зброї…

Надія Чорна, заступник начальника відділу гарантій Держатомрегулювання України, 30/01/2014