Інтерв’ю редакції uatom.org з учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Орловим В’ячеславом і Усковим Аркадієм

Орлов В’ячеслав Олексійович. У момент аварії працював заступником начальника реакторного цеху № 1 з експлуатації, на першій черзі ЧАЕС, потім – у регулюючих органах СРСР і України. Зараз знаходиться на заслуженому відпочинку.

Усков Аркадій Геннадійович. У момент аварії працював старшим інженером з експлуатації реакторного цеху № 1 (РЦ-1), на першій черзі ЧАЕС. Нині займає посаду радника голови Державного агентства з управління зоною відчуження.

30 років минуло з дати однієї з наймасштабніших катастроф світового рівня антропогенного характеру, що сталася на Чорнобильській атомній електростанції (далі – ЧАЕС). До нині досить складно описати точну, об’єктивну і повноцінну картину подій перших годин і днів аварії навіть тим, хто перебував у той день на станції.

Редакція сайту Uatom.org (далі – Р. С.) поспілкувалася з ліквідаторами аварії на ЧАЕС – Орловим В’ячеславом Олексійовичем і Усковим Аркадієм Геннадійовичем, щоб представити вам особисті спогади, переживання, досвід, емоції свідків та учасників подій.

«Це не просто аварія на ЧАЕС, а катастрофа світового масштабу. Коли ми їхали на станцію (по дорозі повз ВРП), то побачили, що на місці будівлі реактора 4-го енергоблока – руїни, які підсвічувалися звідкись знизу неприродним жовто-малиновим кольором, і в цьому було щось сюрреалістичне… Ми не вірили своїм очам», – таким було перше враження від побаченого рано вранці 26 квітня 1986 року у  Аркадія Ускова. Сильні емоції, десятки питань і думок вирували в головах В’ячеслава Орлова і Аркадія Ускова.

Р. С. Яка Ваша роль в ліквідації наслідків аварії?

Орлов В.О. 26 квітня о 4 годині ночі мені зателефонував заступник начальника РЦ-1 Заводчиків Г.Ф. і передав розпорядження начальника РЦ-1 Чугунова В.О.: прибути на станцію мені і Ускову А.Г.

Я передзвонив Аркадію, взяв машину і ми разом вирушили на ЧАЕС.

Ось таким чином ми і потрапили на станцію в той день, це вже була 3-я черга виклику.

У разі аварії диспетчер «обдзвонює» начальників цехів (так звана автоматична система оповіщення). Чугунов В.О. (начальник реакторного цеху № 1), з відмінним знанням 4-го енергоблока, і Ситніков А.А., заступник головного інженера з експлуатації I черги, згідно з аварійним сигналом приїхали туди ж. Зі слів Чугунова В.О., йому по команді Брюханова В.П. (директор ЧАЕС), який вже перебував у бункері, дали завдання розібратися, «що сталося на 4-му блоці». Чугунов В.О. і Ситніков А.А. були практично скрізь, куди тільки можна було пройти, єдине, куди їм не вдалося потрапити, – це на дах, оскільки двері були зачинені на замок. На жаль, незважаючи на те, що вони добре знали реакторне відділення 4-го енергоблока і відмінно в ньому орієнтувалися, з’ясувати не вдалося практично нічого (Ситніков А.А. в лікарні помер і похований у Москві на Митинському кладовищі, Чугунов В.О.  працював на ЧАЕС після аварії, похований в м. Славутич).

Після прибуття на станцію ми з Усковим А.Г. здійснили стандартний обхід робочих місць оперативного персоналу РЦ-1. Перший і другий енергоблоки працювали на номінальній потужності, зауважень по роботі не було. В реакторних залах цих блоків сигналізація системи РБ підтверджувала підвищений радіаційний фон, хлопці були в пелюстках (маски на обличчі). Через деякий час нам зателефонував Чугунов В.О., який вже перебував на 4-му блоці, і сказав: «Мужики, підходьте на БЩУ-4, потрібна ваша допомога, а то всі вже втомилися». Звичайна практика, коли у «невідому обстановку» посилають, звичайно ж, інженерів. Ми втрьох: я, Аркадій Усков і Олександр Нехаєв (старший інженер-механік працюючої зміни РЦ-1) – вирушили в напрямку 4-го блока. Перед виходом розкрили аварійний комплект ЗІЗ (засобів індивідуального захисту) зміни РЦ-1: взяли йодистий калій, наділи пластикові бахіли, рукавички і взяли з собою шахтарський ліхтар, виклали документи. Це було близько 7 години ранку.

Для з’ясування дозиметричної обстановки ми зайшли на щит КРБ (контролю радіаційної безпеки – Р. С.). Там працівники цеху РБ емоційно обговорювали ситуацію: в цей час усі дозиметричні прилади, якими вимірюють дози до 100 рентген, були здані на перевірку, а решта радіометрів годилися лише для вимірювання випромінювань малої потужності і тому майже скрізь показували «зашкал».

На БЩУ-4, окрім операторів працюючої зміни 4-го енергоблока, були Ситніков А.А. і Чугунов В.О. На столі лежали розгорнута схема КМПЦ і якісь інші схеми. Ситникову А.А. вже було погано, його нудило. Стан інших хлопців був не кращим. Для реакторщіков в аварійній ситуації головне завдання – забезпечити охолодження активної зони. Обстановка незрозуміла, що сталося – невідомо. Вузькопрофільні прилади показували, що навантаження насосів СУЗ (система управління і захисту – Р. С.), які охолоджували канали СУЗ (що проходять через активну зону), нормальне, а це означало, що насоси качають воду. У мене було розуміння того, що якщо насоси качають воду, значить, реактор цілий. Але виявилося, що гідравлічна схема НТУ СУЗ реактора 4-го блока відрізняється від нашої (І черги): аварійний бак СУЗ і циркуляційний (нижній бак СУЗ) з’єднані переливною трубою; насоси, качаючи з нижнього бака у верхній, пропускають частину води через активну зону. Коли труби до каналів СУЗ обірвалися, насоси ще якийсь час, поки вода не вийшла через розірвані труби, просто качали її вгору в аварійний бак, а через перелив вода йшла в нижній бак, тобто насоси працювали, але вода через активну зону не циркулювала.

У ситуації, що склалася,  потрібно було забезпечити подачу води на охолодження активної зони через живильний вузол з деаераторів машинної зали. Коли сталася аварія, регулятори поживного вузла працювали в автоматичному режимі (для підтримки рівня в барабан-сепараторах). У момент вибуху електричні приводи вийшли з ладу (порвалися кабелі), коли поживні регулятори були закриті. Нам поставили завдання: відкрити регулятори на поживних вузлах, щоб подати воду на охолодження реактора.

Бригада в складі Ускова А., Орлова В., Нехаєва О., начальника зміни 4-го блока ЧАЕС Акімова О.Ф., старшого інженера управління реактора Топтунова Л.Ф. приступила до роботи. Відкривши регулятори вручну і почувши шум води, ми повернулися назад на блочний щит.

Після повернення на БЩУ-4 Акімову О.Ф. і Топтунову Л.Ф. стало дуже зле, їх відправили до медпункту, а потім терміново до лікарні (Акімов О.Ф. і Топтунов Л.Ф. померли в лікарні. Поховані на Митинському кладовищі). Саша Нехаєв пішов у РЦ-1 здавати зміну (лікувався в Москві, втратив обидві ноги, інвалід 1-ї групи).

На зворотному шляху я зайшов на РЩУ (резервний щит управління – Р. С.). Всередині було порожньо. Скло у вікнах вибито. РЩУ знаходився на 9-й позначці, і звідти було видно територію біля будівлі 4-го реактора. Вивчивши обстановку, я побачив внизу ТРЖК (транспортний резервуар рідкого кисню – Р.С.), на який впала плита; бічну стінку реакторної будівлі, зруйновану трубну ізоляцію, кондиціонери, які висять на проводах; внизу, схоже, валялися шматки графітових блоків з реактора. Я поцікавився (жартома) у Смагіна В.Р. (начальник зміни 4-го блока ЧАЕС, який заступив на роботу з 8 години, – Р. С.): «У вас тут що, графітові блоки валялися перед аварією?», а у відповідь: «Та ні, у нас як раз «суботнік» був з нагоди 1 Травня». Не хотілося навіть вірити своїм очам. Вийшло так, що елементи активної зони реактора розкидані навколо будівлі реактора!..

Я тоді зрозумів, що ми знаходимося в центрі події, радіус дії якого вимірюється десятками кілометрів.

Потім ми з Аркадієм, Віктором Смагіним і Олексієм Бреусом (зміна 4-го блока, яка заступила з 8 години) ходили відкривати вже засувки САОР. Коли всю воду з деаераторів викачали на охолодження реактора, ми повернулися до РЦ-1. По дорозі на І чергу почало нудити. Було зрозуміло, що це від отриманої дози сильного опромінення, тому помилися в санпропускнику, перевдягнулися у свій одяг і пішли «здаватися» до медпункту станції. Там нам зробили якийсь укол і відправили до медсанчастини м. Прип’ять на швидкій допомозі.

[З довідки про основні інженерно-технічні характеристики проекту Чорнобильській АЕС. 19 вересня 1971 р. Принципова схема АЕС — одноконтурна. Конструктивно реактори це циліндр діаметром 14,5 м і висотою 14,75 м., поміщений в бетонну шахту. Активна зона реакторів має діаметр 11,8 м і висоту 7,0 м і складається з 1661 технологічного каналу (ТК). ТК це труби, що проходять крізь графітову кладку спеціальної конфігурації, що виконує функції сповільнювача нейтронів, що утворюються в результаті ядерних реакцій поділу. У кожному ТК вміщується тепловиділяюча збірка – касета, яка складається з 2-х тепловиділяючих збірок по 18 твел стрижнів, виготовлених з цирконієвого сплаву, в яких набрані таблетки збагаченого (до 1,8% U-235) двоокису урану. Загальне завантаження реактора становить приблизно 204 т. Утворюване в результаті ядерної реакції поділу тепло (температура всередині стрижня з таблетками досягає 2300 °С, на поверхні – близько 830 °С) відводиться теплоносієм – водою, яка, проходячи вздовж ТК (знизу вгору), нагрівається до температури насичення, утворюючи пароводяну суміш з вмістом пари 17 %. Теплоносій прокачується через активну зону реактора 8 головними циркуляційними насосами (ГЦН) продуктивністю від 5500 до 12000 м³/год, з яких (при номінальній потужності реактора) працюють 6 ГЦН і 2 ГЦН знаходяться в резерві. За нормальних умов витрата кожного насоса становить 8000 м3/год.]

Р. С. Ви, отримавши високу дозу в перші години аварії, були негайно відправлені до лікарні на обстеження і надання першої допомоги при радіоактивному опроміненні. Поділіться своїми переживаннями від перебування в такий складний час у лікарні.

Орлов В.О. В медсанчастині нас перевірили. Всі речі виявилися радіоактивними, тому їх одразу вилучили. Нас відправили в душ, переодягли в лікарняні піжами, дали розчин марганцівки для промивання шлунку.

Після пробудження від крапельниці з фізрозчином (вже вдень 26 квітня) виглянули з вікна і побачили, що машини миють піною дороги в Прип’яті. Народ (жителі Прип’яті) гуляє вулицями, була субота. В ніч з суботи на неділю приїхала аварійна бригада лікарів з 6-ї Клінічної лікарні м. Москви. Опитавши всіх, хто де був і що робив, а також за іншими зовнішніми ознаками, лікарі попередньо визначили, у кого найбільший ступінь опромінення, і вночі перша група постраждалих була відправлена до Москви на військово-транспортному літаку.

Усков А.Г. Коли ми були в лікарні, хотілося повернутися на станцію, а то всі там, а ми в тилу! Але лікарі пояснили, що нас чекає, і ми трохи охололи. Адже радіація – найдемократичніший вражаючий фактор: вона не щадить ні генералів, ні бомжів, робочих чи директорів, оскільки всі вони, по суті, є біологічними об’єктами, що складаються на 70 % з води, а вода, як відомо, іонізується. Відповідно, і в лікарні була сама різна публіка.

Орлов В.О. Вранці в неділю нас попередили, що відправлятимуть до Москви. Всіх вивели у двір (прямо в лікарняній одежі). Прийшли провести родичі. Посадили всіх у автобуси – нас було близько 200 осіб, проїхали через Прип’ять до Борисполя. А вздовж дороги на узбіччі стояли автобуси для евакуації жителів Прип’яті.

У Борисполі нас доставили одразу ж до літака без реєстрації. По прильоту у Внуково подали підготовлені автобуси з затягнутими поліетиленом сидіннями. Коли ми це побачили, стало трохи прикро, що нас вважають радіоактивно забрудненими (ми ж з лікарні!).

У період перебування у лікарні, так й після, ми постійно обговорювали причини аварії; також хвилювало, коли можна буде повернутися назад до Прип’яті. Але у нас не було ніякої інформації про аварію.

Коли виходили з лікарні, побачили плями нового асфальту. А нам кажуть: «Мужики, ви тут забруднили все. Автобуси на звалище пішли. Літак теж, напевно, і ось тут навіть асфальт закатали по-новому. Ви тут на бордюрах сиділи – все міняли!»

Р. С. Як Ви бачите подальший розвиток зони відчуження через 30 років після аварії на ЧАЕС?

Усков А.Г. Зона відчуження має всі умови для того, щоб стати місцем цивілізованого й безпечного зберігання радіоактивних відходів, і не лише чорнобильського походження. Поводження з радіоактивними відходами вимагає особливої і постійної уваги з боку держави. Це, в першу чергу, – створення ефективної системи управління зоною відчуження, достатнє фінансування (використання за призначенням Фонду поводження з РАВ), залучення інвестицій для впровадження передових технологій, створення умов для фундаментальних наукових досліджень та організації міжнародних наукових полігонів. Крім РАВ промислового (енергетичного), наукового і медичного походження, є такі РАВ, які залишила після себе Чорнобильська аварія, – пункти зберігання і локального захоронення (тимчасові пункти локалізації). Досі існують ПЗРВ «Буряківка», «Хутір Підлісний», «ІІІ черга», вміст яких треба перемістити в місця постійного захоронення, комплекс «Вектор». Уже зараз треба думати, де зберігати високоактивні відходи і фрагменти зруйнованого палива, визначатися з місцями розташування сховищ у глибоких геологічних формаціях (наприклад, в західній частині зони відчуження, куди виходять гранітні масиви українського кристалічного щита, які досягають Вільчі (селище міського типу Поліського району Київської області – Р. С.). Цей хвіст попадає до 10-кілометрової зони, яка в перспективі має стати зоною спеціального промислового використання (за фактом забруднення трансурановими елементами та неможливості для проживання населення). Складність завдання полягає в тому, що вартість будівництва такого сховища дуже висока.

Проекти на майданчику ЧАЕС не повинні обмежуватися «надвижкою» НБК на зруйнований 4-й блок. Пошук рішень для вилучення ПВМ (паливовмісних матеріалів – Р. С.) з об’єкта «Укриття» та джерел фінансування цієї унікальної роботи – актуальне завдання в Україні. При цьому кожне рішення супроводжується значними фінансовими, людськими інтелектуальними ресурсами.

Також хочу зауважити, що зону відчуження необхідно перетворити в корисну зону для економіки та енергетики. Зона відчуження ідеально підходить для подальшого розвитку на ній відновлюваної енергетики: територій багато, земля дешева, економічні передумови унікальні…

Редакція веб-сайту Uatom.org