30-річчя Чорнобильської катастрофи або період напіврозпаду пам’яті

Останнім часом я часто спілкуюся з журналістами. Як правило, вони починають з питання: «Коли ви дізналися про аварію і, що пережили, що відчували?» Мені не подобається це питання, не знаю, що говорити правду або те, що вони чекають від мене почути? Відповідь, здавалося б, лежить на поверхні: що крім страху і жаху можна відчути, дізнавшись про найбільшу техногенну катастрофу минулого століття?

Але про те, що 26 квітня сталася подія, яка приголомшила світ, багато хто дізнався про це ні через день, а то і не один тиждень. На момент аварії про неї було відомо лише те, що вона відбулася. Масштаби проявлялися поступово.

Це, як червоно-чорна кров, повільно просочує простирадло, яке накриває чиєсь тіло. Треба набратися мужності підняти його й подивитися. Ось тоді тебе накриє хвилею болю і страждання, що пережили перші, хто зіткнувся з неймовірним і неможливим — з Чорнобильською катастрофою.

26 квітня я нічого не знав, і нічого, крім тривожного почуття невідомості, не було. Лише коли стало відомо, що реактора немає, Прип’ять евакуювали, в московську шосту клініку відправили спецрейсом перших опромінених, стало зрозуміло: сталося щось жахливе. Те, чого не могло статися ніколи, але сталося тому, що людина дозволила, а реактор допустив.

Ще не люблю питання про сьогоднішнє життя ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи. Тому, що крім болю нічого не відчуваєш. Боляче і прикро жити в державі, яка згадує про них виключно в черговий ювілейний рік, роздає нагороди, пам’ятні медалі, дарує грошові компенсації. Як би задобрюючи і вибачаючись, що не зробила цього раніше, і не буде робити до наступного ювілею. Для тих, хто доживе.

Минулі 30 років показали, що період напіврозпаду є не тільки у радіоактивних ізотопів, але й у нашої пам’яті. Єдина відмінність це те, що у період напіврозпаду ізотопів величина постійна, а період напіврозпаду пам’яті про Чорнобиль у кожного свій, індивідуальний.

Найкоротший він виявився в держави.

Кілька років тому я почав збирати спогади ліквідаторів, які першими прийшли працювати на об’єкт «Укриття» (ОУ). Так народилася книга «Живы пока нас помнят». Почув і записав багато історій про дослідження зруйнованого блока, різні версії протікання аварії, про її причини, про хід ліквідації наслідків катастрофи і про майбутнє.

Найбільше мені сподобалася думка, що коли ми починаємо ставитися до АЕС, як до чогось безпечного, вона зразу ж стає небезпечною. Тоді, в 1986 році радянський оператор, керівники і конструктори свято вірили, що наш, радянський реактор вибухнути не може! Аварія місцевого масштабу — так, може бути. Але вибухнути так, щоб радіоактивний пил від вибуху облетів всю земну кулю?! Ні, це не про радянський реактор. Але виявилося, що може. Так народився об’єкт «Укриття».

ОУ був і на багато років залишиться небезпечним. Не можна самозаспокоюватися, що у нас все під контролем. Це далеко не так, тому що на багато питань досі, через 30 років, немає чітких і однозначних відповідей.

Скільки ядерного палива та паливо-містких мас знаходиться всередині об’єкта? Який їх радіонуклідний склад? Скільки радіоактивного пилу утворилося і яка швидкість її накопичення? Скільки пожежонебезпечних матеріалів накопичилося і де вони знаходяться? Питання, питання, питання.

«Укриття» є тимчасовим сховищем неорганізованих радіоактивних відходів. Неорганізоване значить неконтрольоване. І головне завдання перетворення ОУ в екологічно безпечну систему це привести все, що знаходиться всередині у контрольований стан. На мій жаль, насування і подальша експлуатація нового безпечного конфайнмента «Арка» навряд чи вирішать цю задачу. Відносно цього я песиміст, тобто, добре поінформований оптиміст. Проблеми перетворення встануть, як кажуть, «в повний зріст».

І дай Бог, щоб нам вистачило мудрості та рішучості з ними впоратися.

Працівник ЧАЕС 1988-2009, член спілки журналістів України Олександр Купний