Енергетична стратегія 2030 vs 2035. Чому не виконана перша та чи буде виконана друга?

/in , /by

Чи вдасться ідеально поєднати всі види генерації енергії, зменшити шкідливість викидів у повітря, підвищити енергоефективність та водночас знизити тарифи для населення? Балансування на межі зобов’язань перед ЄС та місцевими реаліями, розбудова ВДЕ, скорочення ТЕС, підтримка АЕС – такі завдання стоять перед людьми, що забезпечують нам перегляд серіалів вечорами з охолодженим кондиціонером повітрям.

Передумовою створення нової Енергетичної стратегії – 2035 (ЕС) стали зміни в енергетичній політиці Євросоюзу – створення в Європі Енергетичного Союзу та підписання Україною Меморандуму про повну інтеграцію енергетичних ринків України та ЄС, підписання Паризької угоди про зміну клімату, а також військова агресія РФ щодо України та окупація з її боку частини території України. Нова стратегія повинна врахувати найкращі європейські досягнення у видобутку енергії, збільшити енергоефективність, провести декарбонізацію енергетичного сектору, тобто створити умови для поступового скорочення використання традиційного викопного палива і збільшити видобуток енергії від відновлювальних джерел енергії, а також ствердити енергозалежність України, що означає максимально можливе використання власних енергоресурсів. Головні відмінності нової стратегії у порівнянні зі старою – перехід від моделі енергетичного сектору з домінуванням викопного палива, неефективних мереж, непрозорості ринків природного газу, вугілля до нової моделі, в якій надаються рівні можливості для розвитку всіх видів виробництва енергії. Особливо наголошується на важливості підвищення енергоефективності й використанні енергії із відновлюваних та альтернативних джерел.

Реалізацію Енергетичної стратегії 2035 розділено на три етапи, на кожний етап – свій план дій. З якими проблемами пов’язаний кожний з етапів та чи реальними є плани держави з реформування енергетичного сектору до 2035 року, спробуємо розібратися за допомогою Наталії Бойко – заступника Міністра енергетики та вугільної промисловості України з питань європейської інтеграції, Ірини Головко – керівниці відділу енергетичної політики ГО Екодія та Віктора Шендеровича – експерта з атомних питань.

На першому етапі (до 2020 року) одним із основних завдань нової стратегії є подальша диверсифікація джерел постачання ядерного палива для АЕС і вирішення проблем енергетичної безпеки в умовах нагальної потреби забезпечення суверенітету держави. А однією з цілей – зменшення залежності енергетичного сектору від Росії. Чи можливо буде досягти поставлених цілей в разі ескалації конфлікту, або зміни Уряду? Наталія Бойко вважає, що «За останні роки було здійснено дуже велику кількість заходів із зменшення залежності нашого енергетичного сектору від Росії, що є одним з ключових елементів у нинішній боротьбі з агресором. Тут можна згадати і успіхи України у диверсифікації шляхів постачання природного газу, що зокрема дозволило нам збільшити свою присутність та співпрацю на ринках газу ЄС, перемогу НАК «Нафтогаз України» у спорі з «Газпромом» в Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольма, початок відродження власного газовидобування в Україні, поступовий відхід від дефіцитних марок антрацитного вугілля та перехід ТЕС і ТЕЦ на вугілля газової групи та поступовий перехід на використання ядерного палива Westinghouse в атомній генерації тощо. Переконана, що я не помилюсь, якщо скажу, що за останні 4 – 5 років було зроблено значно більше у цьому напрямку, ніж за увесь час від самого проголошення незалежності України. Подальша логіка змін передбачає, що енергетична безпека та незалежність України буде забезпечуватися в умовах уставлення оновлених лібералізованих енергетичних ринків. На нашу думку, попри наявність деякого скепсису щодо цього питання, енергетична безпека може бути ефективно забезпечена в умовах лібералізованого ринку. Зокрема при такому стані речей, нівелюються окремі політичні фактори впливу та знижуються корупційні ризики.

Ми зробили велику роботу для переконання, що цей процес повинен бути організований відповідно до законодавства ЄС, що зокрема надасть як нашій державі, так і партнерам з ЄС більше важелів для недопущення шантажу з боку Російської Федерації. Звісно, тенденції останніх років демонструють, що число викликів у питаннях енергетичної безпеки зростає, особливо це можна простежити на прикладі намагань Росії позбавити Україну транзитного потенціалу, в тому числі задіюючи будівництво нової міжкордонної інфраструктури в обхід України. Збереження транзиту за таких умов є важливою гарантією обмеження впливу агресора і у випадку ескалації конфлікту. Тому я сподіваюсь, що усі наступні уряди України будуть послідовними і не менш дієвими у протистоянні наступу Росії на інтереси України, від чого залежатиме наша енергетична безпека у довгій перспективі. Ми зможемо досягти енергетичної незалежності та безпеки, тільки якщо уряд зберігатиме наші пріоритети в енергетичному секторі»

Ірина Головко натомість переконана, що повні диверсифікація та позбавлення залежності від Росії в атомному секторі неможлива бо «у світі є лише два виробники палива для реакторів ВВЕР-1000: це російський ТВЕЛ та Westinghouse. Реальна диверсифікація означає не залежати від одного виробника на більше ніж 30% поставок, чого очевидно не можливо досягнути в умовах, коли є лише два постачальники. Зараз ведуться розмови щодо будівництва свого заводу по фабрикації ядерного палива, і тут велике питання в економічній доцільності, адже станом на тепер 10 з 15 енергоблоків українських АЕС уже вичерпали свій проектний ресурс, і навіть за умови успішного продовження на 10-20 років, до 2035 року залишиться 10 енергоблоків, а до 2040 – лише 3 енергоблоки. Будівництво заводу та його ліцензування займе не менше десяти років, тобто у той момент, коли все ж таки цей завод теоретично зміг ви випускати свою продукцію, велике питання чи він зможе окупитися, зважаючи на такий невеликий попит та його подальше зниження протягом наступних 10 років. Підсумовуючи можна говорити про те, що ще протягом найближчих 10 років ми все ще будемо залежні від російського ядерного палива».

Одним із ключових завдань на першому етапі запровадження Енергетичної стратегії є дослідження можливостей щодо створення в Україні потужностей з фабрикації ядерного палива. У травні Президент України підписав Указ щодо процесу створення власного виробництва ядерного палива для вітчизняних атомних електростанцій, що означає початок конкретної діяльності в цьому напрямку. Але наскільки це технічно можливо в Україні та чи є ринки збуту для такого палива окрім України?

Віктор Шендерович пояснює, що «створення підприємства по фабрикації ядерного палива не слід однозначно пов’язувати з ресурсом експлуатації діючих енергоблоків, тому що після завершення періоду експлуатації діючих енергоблоків з урахуванням подовження терміну їх використання, планується їх заміщення на нові споруджені енергоблоки. На цей час пропонується реалізувати варіант створення підприємства без участі російських компаній. Дане підприємство буде по суті заводом з фабрикації ядерного палива для АЕС, через те, що питання, пов’язані зі збагаченням урану на цьому підприємстві не розглядається. Отримання збагаченого палива для виробництва ТВЗ (тепловиділяючих збірок) буде вирішуватися в рамках спеціальних переговорів і контрактів.

Залишаються ряд питань, які вимагають обґрунтувань, в тому числі:

  • економічна ефективність підприємства, виходячи з потенційно необхідного обсягу виробництва ядерного палива. Рівень такого виробництва визначається потребою в паливі з урахуванням довгострокової перспективи розвитку на період до 2050 року і далі.
  • необхідність урахування можливої специфіки ТВЗ в разі застосування різних типів ядерних установок, бо в даний час вибір перспективного типу ядерних установок невизначений;
  • відсутність (у всякому разі в даний час) можливостей збуту вироблених ТВС понад потреби українських АЕС.

Наталія Бойко стверджує, що лінію з виробництва комплектуючих для ТВЗ з нержавіючої сталі введено в експлуатацію ще у 2011 році за власні кошти ДП «НАЕК «Енергоатом». «Наразі триває активна робота між Westinghouse та НАЕК «Енергоатом» щодо передачі технології та освоєння виробництва кінцевих елементів. Компанією вже направлено пакет документів для отримання дозволу на будівництво РМЗ, реконструкція виробничих ліній з виготовлення голівок і хвостовиків ТВЗ для освоєння виготовлення комплектуючих ТВЗ WR “Westinghouse” у м. Южноукраїнськ. Здійснюється закупівля необхідного обладнання та устаткування. Безпосередньо будівельні роботи планується розпочати вже у 2019 році. Наступним кроком на шляху поглиблення українсько-американського співробітництва в сфері ядерної енергетики має стати створення до 2025 року циклу виробництва (фабрикації) паливних збірок в Україні за технологією компанії Westinghouse з метою повного забезпечення енергоблоків ВВЕР-1000 українських АЕС ядерним паливом власного виробництва. Передбачається виробництво тепловиділяючих збірок в обсязі – 540 ТВЗ на рік. Така вказана потужність повинна забезпечувати річні потреби енергоблоків АЕС України з реакторами типу ВВЕР-1000 у ядерному паливі. Будівництво заводу сприятиме диверсифікації постачальників ядерного палива для атомних електростанцій з метою підвищення рівня енергетичної безпеки країни для забезпечення потреб АЕС України в повному обсязі. Дозволить знизити витрати на ядерне паливо та, як наслідок, зменшити паливну складову собівартості виробництва електроенергії на АЕС України».

Наталія Бойко
заступник Міністра енергетики та вугільної промисловості України
з питань європейської інтеграції

Рішення про доцільність будівництва власного виробництва ядерного палива за словами Наталії Бойко «має прийматись не лише на основі його рентабельності, а й також враховуючи фактори енергетичної безпеки України, у першу чергу – це питання монопольної залежності від Російської Федерації. Всі техніко-економічні показники будівництва заводу з виробництва ядерного палива будуть зазначені в Техніко-економічному обґрунтуванні (ТЕО), у якому наводитиметься розрахунок економічної доцільності здійснення проекту, заснований на порівняльній оцінці витрат і результатів ефективності використання, а також строку окупності вкладень».

Стратегією передбачається, що на першому етапі відбудеться реформування енергетичних компаній відповідно до зобов’язань України у межах Договору про заснування Енергетичного Співтовариства, зниження енергоємності ВВП та подальший розвиток відновлюваних джерел енергії (ВДЕ). Еколог Ірина Головко наголошує, що у перспективі енергія від ВДЕ може замінити потужності атомної енергетики (більше 50% на сьогодні від загальної генерації): «Ми говоримо про поступове заміщення старих радянських енергетичних потужностей, по мірі вичерпання їх ресурсу, на потужності відновлюваної енергетики. Мова не йде про те, щоб сьогодні все закрити та замінити на відновлювану енергетику. Зрозуміло, що це тривалий та непростий процес, але важливо, щоб цей процес відбувався. Бо як показують цифри по світу: до 70% усіх нових генеруючих потужностей у 2017 – це саме потужності ВДЕ. Тому що це значно швидше і дешевше ніж будувати нові атомні енергоблоки, а також значно чистіше ніж нові вугільні ТЕС. Для України вже розроблений альтернативний сценарій розвитку енергетичного сектору. Його розробляв Інститут економіки і прогнозування НАН України. За допомогою математичних комп’ютерних моделей було розраховано три сценарії розвитку енергетичного сектору до 2050 року. Один із них передбачає повну відмову від атомної енергетики до 2050. Це моделювання показало, що до 91% від загального енергоспоживання в країні може відбуватися за рахунок ВДЕ, а до 42% – зекономлено за рахунок підвищення енергоефективності у всіх сферах економіки.. Більше того, після 2035 року витрати на реалізацію сценарію буде нижчими, ніж для «базового» сценарію. В першу чергу завдяки економії на закупівлі палива. Всі АЕС, всі ТЕС потребують палива, які Україна переважно імпортує».

На думку Віктора Шендеровича «перспективи відновлюваної енергетики в умовах України потребують детального обґрунтування з урахуванням технічних та економічних факторів. Раціональне і економічно зважене співвідношення атомної генерації з відновлюваною енергетикою, безумовно, дозволяє вирішувати питання, які поставлені Паризькою угодою. При розгляді перспектив відновлюваної енергетики необхідно враховувати специфіку даного типу енергії: нестабільність виробки, низькі технічні показники та великі обсяги необхідних резервних потужностей. Ці потужності можуть бути реалізовані за рахунок або спеціальних маневрених агрегатів з використанням органічного палива, або спеціальних акумуляторів високої потужності. Тому частка відновлювальної енергії в балансі енергетики України на перспективу повинна бути детально обґрунтована. Існуючи сценарії щодо повного переходу на ВДЕ мають ряд суттєвих недоліків, в тому числі щодо урахування вказаних вище факторів та вхідних даних, що були використані при розробці таких сценаріїв. Таке моделювання є досить неоднозначним».

Віктор Шендерович 
експерт з атомних питань

Однією з основних проблем розвитку галузі електроенергетики є пошук інвестицій. Завданням другого етапу є запровадження механізмів залучення інвестицій для реалізації програми заміщення потужностей, що мають бути виведені з експлуатації, новою енергетичною інфраструктурою. І це мають бути потужні інвестиційні фонди, оскільки організація фінансування будівництва нових АЕС в Україні видається завданням важко здійсненним, якщо врахувати, що орієнтовна вартість спорудження нового блоку на сьогодні складає близько восьми мільярдів доларів. «Коли ми говоримо про критичну інфраструктуру та важливі великі проекти державних компаній, які є основою розвитку галузі – наше Міністерство співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема з Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР) та Європейським інвестиційним банком (ЄІБ). Так, на сьогодні спільно із зазначеними фінансовими організаціями в стадії реалізації є низка інвестиційних проектів, зокрема: реабілітація гідроелектростанцій (ЄБРР, ЄІБ); комплексна (зведена) програма підвищення безпеки енергоблоків АЕС України; другий проект з передачі електроенергії МБРР; реконструкція, капітальний ремонт та технічне переоснащення магістрального газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород (ЄБРР, ЄІБ)», – коментує Наталія Бойко. – «Ми активно працюємо над новими проектами і розширенням «кредитних портфелів». Залучення міжнародних фінансових організацій до фінансування енергетичних проектів є яскравим показником довіри міжнародних партнерів».

«Ні ЄБРР, ні ЄІБ не виділяють і не будуть виділяти кошти на будівництво АЕС. Переважно це написано у їх політиках, зокрема у Стратегії фінансування у енергетичному секторі ЄБРР. Водночас, всі вони охоче інвестують кошти у об’єкти відновлюваної енергетики та підвищення енергоефективності – достатньо зайти і переглянути реальний портфель їх проектів на офіційних сторінках», – зазначає Ірина Головко. – «Тому якщо ми хочемо залучати іноземні інвестиції для заміщення зношених генеруючих потужностей, то маємо робити ставку саме на ВДЕ». Віктор Шендерович, вважає реальними інвестиції в атомну енергетику: «Треба шукати механізми залучення інвестицій в розвиток саме атомної енергетики».

Імплементація другого етапу – до 2025 року передбачає прийняття рішення щодо подовження терміну експлуатації діючих енергоблоків АЕС, введення в експлуатацію нових АЕС, проектування та будівництво атомних енергоблоків. Це передбачає відновлення проекту спорудження енергоблоків № 3 та 4 на Хмельницькій АЕС, який було зупинено після аварії на ЧАЕС 1986 року. Чи доцільна їх добудова та наскільки реально довести це будівництво до кінця, розповідає Ірина Головко: «Для оцінки важливо враховувати реальний етап будівництва. Тож, на сьогодні, є кориговане затверджене техніко-економічне обґрунтування, яке передбачає використання енергетичної установки ŠKODA JS, яка належить «Обьединенным машиностроительным заводам», що підконтрольні «Газпромбанку» (РФ). Готується проект закону «Про розміщення, проектування та будівництво енергоблоків №3 та 4 ХАЕС». Щоб мати змогу перейти на наступну стадію проектування, потрібно, щоб ВР затвердила відповідний законопроект (Міністерством енергетики та вугільної промисловості України розроблено проект Закону України «Про розміщення, проектування та будівництво енергоблоків № 3 та № 4 Хмельницької АЕС», який вже подано на розгляд Уряду – прим. ред.). Подібний проект вже був затверджений в 2012 році, але тепер доведеться починати все це знову. На мою думку, довести це будівництво до кінця буде неможливим з двох причин. По-перше, є велика проблема з постачальником обладнання для ВВЕР-1000: це може бути тільки одна з двох компаній, що підконтрольні Росії. Друга проблема – відсутність в НАЕК «Енергоатом»» достатніх джерел фінансування на ці роботи. Наскільки мені відомо, на сьогодні, немає жодного підтвердженого джерела фінансування на цей проект. Якщо НАЕК «Енергоатом» як державна компанія буде брати під будівництво іноземні кредити, то вони будуть під державні гарантії, і відповідно закладатимуться у тариф на відпуск електроенергії, разом із відсотками. Тобто в будь-якому випадку, це не НАЕК «Енергоатом» заплатить свої гроші, це заплатить український споживач. У разі затримок та збільшення кошторису (а вони точно будуть, зважаючи на тенденції зростання кошторисів будівництв АЕС у Європі у 2,5-3 рази) платитиме за це все український споживач. Тому дуже ймовірною є ситуація, що ми як споживачі будемо роками сплачувати за будівництво чогось, що ніколи, ймовірно, і не запрацює. Є дуже багато питань, в тому числі і по безпеці. Наразі немає остаточного підтвердження, що старі конструкції на майданчику енергоблоку № 3 витримають спорудження та заявлені 50 років експлуатації реактора. Є дуже великі ризики, і ми наразі не отримали переконливих доказів у безпечності використання цих конструкцій, а також у відповідність проекту енергоблоку сучасним вимогам по безпеці для нових АЕС».

Ірина Головко
керівниця відділу енергетичної політики ГО Екодія

При добудові енергоблоків № 3 та 4 Хмельницької АЕС доведеться враховувати нові вимоги норм і стандартів безпеки для проектуванні реакторних установок, що дуже змінилися за 30 років із часу початку їх будівництва. Віктор Шендерович зі свого боку пояснює: «У складі ТЕО, розробленому в 2012 було виконано повномасштабне обстеження будівельних конструкцій об’єктів, важливих для безпеки, яке показало можливість безпечної експлуатації з урахуванням заходів з відновлення або заміни будівельних елементів. При цьому не було виявлено критичні елементи або фактори, які впливають на прийняття рішення в частині використання цих конструкцій на весь період подальшої експлуатації протягом 100 років. Це було підтверджено незалежним висновком ДП “Державний науково-дослідний інститут будівельних конструкцій” (НДІБК), який є провідною експертною організації Мінрегіонбуду в області будівельних конструкцій.

З огляду на те, що обстеження конструкцій було виконано до 2008 року при розробці проекту спорудження енергоблоків передбачається виконання додаткових обстежень з метою визначення впливу періоду після 2008 року на висновки в частині стану конструкцій та їх довговічності. Є всі підстави вважати, що висновки будуть позитивними; в разі необхідності реалізації будь-яких локальних рішень вони будуть розроблені і відображені в проекті. В частині убезпечення необхідно відмітити, що проект енергоблоків 3 та 4 буде відповідати всім вимогам національної нормативної бази, в тому числі з ядерної та радіаційної безпеки, а також основним положенням міжнародних документів (МАГАТЕ та WENRA). Можна з упевненістю стверджувати, що енергоблоки №3, 4 ХАЕС будуть мати рівень безпеки передових діючих енергоблоків та мало-модульних ректорів типу PWR і точно вищий рівень порівняно з діючими енергоблоками України».

Програма розвитку енергетики передбачає збереження АЕ як одного з головних видів генерації на період до 2035 року. Разом із тим у період з 2030-го до 2040 року Україні доведеться зупинити 12 з 15 нині діючих реакторів – у всіх з них закінчиться 30-річний проектний і 20-річний понадпроектний термін експлуатації. Виходячи з цього буде потрібно введення нових потужностей замість виведених з експлуатації, а також спорудження нових енергоблоків. Згідно попередній Енергетичній стратегії рішення про необхідність будівництва додаткових атомних блоків повинно було бути прийняте ще у 2013-2015.

«Продовження терміну експлуатації енергоблоків у світі є широко розповсюдженою практикою: сьогодні з діючих 454 ядерних реакторів 298 реакторів АЕС знаходяться в експлуатації понад 30 років, 100 енергоблоків експлуатуються 40 років та більше. Практичний досвід вже мають Великобританія, Канада, Росія, США, Франція, Угорщина та інші країни. Україна також входить до цього переліку. На сьогодні з 15 енергоблоків, що експлуатуються, дев’ятьом продовжено термін експлуатації (№ 1, 2, 3 ВП РАЕС, № 1, 2 ВП ЮУАЕС, № 1, 2, 3, 4 ВП ЗАЕС)», – коментує Наталія Бойко. – «Для всіх цих енергоблоків продовження експлуатації відбувалося вперше. Продовження експлуатації енергоблоків АЕС у понадпроектний термін виконується у повній відповідності до норм міжнародного права та регулювання, з суворим, дотриманням вітчизняного законодавства в ядерній сфері. Рішення про продовження експлуатації енергоблоків у понадпроектний строк приймається регулюючим органом тільки за умови того, що рівень безпеки енергоблока АЕС є не нижчим, ніж встановлений в нормах та правилах з безпеки».

Віктор Шендерович пояснює наскільки реалістичним з огляду питань безпеки є подовження терміну експлуатації блоків типу ВВЕР на строк, більший за 40 років: «Відповідно до чинних нормативних положень періодична оцінка безпеки діючих енергоблоків повинна виконуватися кожні 10 років. Тому дозвіл на продовження експлуатації для більшості енергоблоків видано до наступної переоцінки безпеки, тобто на період наступних 10 років.

При цьому в звіті з переоцінки безпеки для всіх конструкцій і елементів, важливих для безпеки, визначені конкретні результати технічного стану, включаючи допустимий термін експлуатації. Результати виконаних аналізів показують, що є технічна впевненість в можливості продовження експлуатації в наступний після переоцінки період. Більш ретельний аналіз може дозволити ставити питання про продовження експлуатації понад 50 років. При цьому може знадобитися заміна окремого обладнання, яке не виконує критичних функцій. Слід звернути увагу, що практика продовження експлуатації у понадпроектний термін є досить поширеною в більшості країн з реакторними установками типу ВВЕР (тобто аналогічними українським енергоблокам). Реалізуються рішення щодо продовження експлуатації енергоблоків до 50 і 60 років. В даний час для окремих енергоблоків в США ставиться питання про продовження експлуатації енергоблоків до 80 років». Але водночас експерт підкреслює, що: «Продовження експлуатації діючих енергоблоків не знімає питання їх заміщення, а тільки відсуває його в часі».

Зважаючи на це, необхідно обирати найефективніший для України тип реакторних технологій для будівництва нових атомних енергоблоків на заміщення потужностей АЕС, які будуть виводитися з експлуатації після 2030 року. Якщо Україна хоче залишатись з атомною генерацією необхідно починати планувати будівництво нових блоків вже сьогодні, однак це неможливо через брак коштів – один сучасний блок коштує близько 7 млрд. євро. На думку Віктора Шендеровича: «при вирішенні цього питання необхідно обов’язково орієнтуватися на сучасні проекти рівня безпеки не нижче “3+” і ті, що мають референтність. Здійснювати вибір необхідно на підставі набору критеріїв і вимог, які повинні охоплювати зокрема такі аспекти: безпеку, технічні показники, економічні характеристики, екологічні чинники, умови поставки, умови передачі технологій та ін. Такий набір критеріїв та умови їх застосування має бути визначений органом Державного управління за участю експлуатуючої організації і погоджений з Держатомрегулювання. Також необхідно буде змінювати умови ліцензування з урахуванням того, що постачальники будуть пропонувати технології з використанням нормативної бази, відмінної від української. До того ж обов’язково враховувати необхідність створення відповідної інфраструктури та визначення реальних і оптимальних видів контрактної діяльності по створенню енергоблоків.

З огляду на тривалий цикл створення атомних потужностей, робота щодо вибору оптимальних технологій для майбутніх енергоблоків повинна бути розпочата негайно».

Одна із таких реакторних технологій вже поступово наближається до України. У червні підписано Угоду про партнерство між НАЕК «Енергоатом», ДНТЦ ЯРБ та американською компанією Holtec International, що передбачає створення міжнародного консорціуму, метою якого є сприяння діяльності щодо впровадження в Україні технології малих модульних реакторів (ММР) SMR – 160. Наявність в таких реакторах достатньої кількості пасивних систем безпеки допоможе вирішити основну аварійну проблему – втрату в разі аварії кінцевого поглинача тепла від активної зони. Чи буде це панацеєю? Які перспективи у малих модульних реакторів в Україні та наскільки це доцільно – будувати виробництво ММР? Які головні перепони для заміни ВВЕР на ММР в Україні?

Віктор Шендерович відмічає переваги та недоліки даного типу реакторів:

«Інтерес до цього типу реакторів в основному пов’язаний з їх особливостями і умовами застосування:

  • можливість розміщення в безпосередній близькості від споживачів електричної енергії;
  • відсутність необхідності розгалуженої енергетичної системи, тобто можливість розміщення в відокремлених регіонах;
  • модульне (заводське) виготовлення, що істотно підвищує рівень технологічності виготовлення і сприяє зниженню термінів будівництва;
  • прискорення процесу повернення інвестицій в порівнянні з установками великої потужності.
  • потенційно більш високий рівень безпеки, бо використовуються більш низькі параметри теплоносія, нижчий обсяг ядерного матеріалу, максимальне використання пасивних систем, включаючи системи безпеки.

Але умови України в частині розвитку атомної енергетики характеризуються такими особливостями:

  • високий рівень встановленої потужності АЕС (~ 14 ГВт) і необхідність в довгостроковій перспективі забезпечити як мінімум заміщення зазначеної потужності при виведенні з експлуатації діючих енергоблоків після завершення терміну їх експлуатації;
  • наявність розгалуженої енергосистеми, яка охоплює всі регіони країни;
  • суттєві складнощі з вибором майданчиків розміщення АЕС, виходячи з об’єктивних чинників (в тому числі наявність невикористаних земель) і суб’єктивних чинників (відношення громадськості до АЕ). Тому в реальних умовах України розміщення нових енергоблоків по суті можливо тільки на декількох нових майданчиках (це повинен визначити Кадастр майданчиків) або на існуючих майданчиках (з урахуванням їх розширення або розміщення в безпосередній близькості).

У цих умовах привабливість малих модульних реакторів (потужність 150-300 МВт) істотно знижується. Доцільність розміщення на одному майданчику великої кількості малих модульних реакторних установок, що заміщають потужності які вибувають з експлуатації, викликає сумніви.

Питання виправданості застосування малих модульних реакторних установок і оцінка можливих масштабів їх застосовності в рамках реалізації енергетичної стратегії вимагає, на мою думку, виконання техніко-економічного аналізу доцільності і виправданості застосування малих модульних реакторів (незалежно від їх типу і використовуваної технології) з урахуванням аналізу всіх факторів, включаючи невизначеності. У разі позитивного результату – виконання додаткового техніко-економічного аналізу за вибором можливих типів малих модульних реакторів виходячи з інформації про стан розробки, технічних показників, економічних показників, рівня безпеки та ін.».

Ірина Головко вважає, що заміна ректорів типу ВВЕР на ММР «це марні сподівання атомників. У світі ще не працює і не ліцензовано жодного ММР-160 для промислового виробництва. ММР несуть більшість тих самих ризиків, що і великі реактори, адже все одно залишається ризик аварій, все одно використовується ядерне паливо та створюються радіоактивні відходи. Але в ММР немає єдиної переваги, яка досі «тримає на плаву» велику атомну генерацію– економія на масштабі. Нижча собівартість виробленого кіловата за рахунок виробництва на великих станціях». Економія за рахунок можливості ближчого розташування до споживача також видається примарною, бо «спробуйте в Україні переконати населений пункт в тому, що це буде безпечно – побудувати біля них ядерний реактор. Навіть «малий». Люди зараз дуже чутливі до цих питань. Навіть коли будуються об’єкти, які не використовують радіоактивних матеріалів».

Третій етап Енергетичної стратегії – забезпечення сталого розвитку (до 2035 року) – планується спрямувати на інноваційний розвиток енергетичного сектору й підвищення енергоефективності. Передбачається скорочення викидів вуглецю (декарбонізація) та розвиток ВДЕ максимально динамічними темпами. Вирішенню проблеми декарбонізації енергетичного сектору може сприяти розвиток гідроенергетики, вітрової енергетики та інших ВДЕ, але водночас і незмінна позиція України щодо доцільності використання ядерної енергії. Згідно ЕС-2035 передбачається стале розширення використання всіх видів відновлюваної енергетики, яка стане одним з інструментів гарантування енергетичної безпеки держави. ЕС прогнозує зростання частки відновлюваної енергетики не менше 25% – до 2035 р., а збільшення частки СЕС до 10% до 2035 року. 

Мінусами при таких швидких темпах зростання долі ВДЕ за словами Віктора Шендеровича, експерта з атомних питань, є «нестабільність виробництва електроенергії за рахунок енергії сонця і вітру виходячи з фізичної природи цього виду енергії і відповідно низький коефіцієнт корисної дії та коефіцієнт готовності джерел. Також існує необхідність істотного обсягу резервних потужностей для забезпечення стабільного виробництва електроенергії. Рівень резервних потужностей може становити 30-50% від встановленої потужності СЕС і вітряних електростанцій (ВЕС), при цьому необхідно відзначити, що резервні потужності повинні мати високу маневреність.

В умовах України забезпечення необхідної стійкості роботи енергосистеми пов’язано із значними складнощами в зв’язку з дефіцитом резервних маневрених потужностей. З ростом потужностей СЕС і ВЕС складнощі і проблеми забезпечення надійності енергосистеми зростатимуть. Привабливість споруди СЕС і ВЕС в даний час в Україні визначається так званим «зеленим» тарифом (економічний механізм, спрямований на заохочення генерації електроенергії відновлюваною енергетикою – прим. ред.), який в кілька разів перевищує встановлений тариф для джерел теплової енергії. А в порівнянні з тарифом АЕС це перевищення становить 7-10 разів.

Виходячи з цього абсолютно ясно, що істотне збільшення частки СЕС і ВЕС в енергопостачанні України крім технічних складнощів, про які сказано вище, призведе до зростання вартості електроенергії для промисловості і населення»

Ірина Головко, керівниця відділу енергетичної політики ГО «Екодія» вважає, що «пріоритетом у подальшому розвитку енергетики України має бути все ж таки відновлювана енергетика, адже це те, що відбувається в цілому світі. Якщо подивитися на розвиток електроенергетики в світі, то ви побачите, що доля відновлюваної енергетики (СЕС та ВЕС) за останні 20 років зросла з нуля до 10% у 2017 році, а з гідро та біо-енергетикою – це вже 25%. В той же час роль атомної генерації постійно скорочується, за 20 років вона впала – з 17,6% до 10,5%. Тобто доля атомної енергетики в світі є досить незначною. І вона зменшується, тож замістити її у перспективі на більш безпечні джерела не видається не таким уже нездійсненним завданням. Існує багато причин зниження ролі атомної енергетики, але не в останню чергу – це фінансова складова. Якщо ми говоримо про вартість нового будівництва, капітальні витрати, строки окупності та ступінь фінансового ризику, то атомна енергетика – це найдорожча технологія. Об’єкт ВДЕ починає отримувати тариф лише після того, як він вже збудований, коли станція починає давати електрику. На прикладі будівництва енергоблоків №3,4 ХАЕС добре видно, що ми як споживачі почнемо платити за 10 років до того, як ці реактори теоретично зможуть почати виробляти електрику. Тобто ми платитимемо за те, чого ще немає і не факт що колись буде.

Формування цінника для електроенергії від ВДЕ за старою системою відбувалось згідно Закону «про зелений тариф». Тариф прив’язано до курсу євро, але в законі передбачене його поступове зменшення кожні кілька років. Зараз був прийнятий закон про так звані аукціони для ВДЕ. Це означає, що тепер компанії, які мають намір будувати ВДЕ, будуть виходити на аукціон зі своїми пропозиціями ціни, і відповідно буде перемагати той, хто запропонує найнижчу ціну. Конкуренція між таким постачальниками ВЕД буде стимулом до зниження вартості «зеленого кіловата». До того ж вартість технологій ВДЕ з роками суттєво знижується. Це пов’язано із вдосконаленням та здешевленням технологій. Наприклад, вартість сонячних панелей за 10 років зменшилася на 86%.

Чому зараз атомна енергія набагато дешевша? Не тільки через високий «зелений тариф», а й тому, що тариф на «атомний кіловат» не включає в себе усіх супутніх витрат. Коли блок АЕС закінчує свою роботу, його потрібно виводити з експлуатації. За нашими розрахунками, у тариф на відпуск електроенергії з АЕС не включена повна вартість виведення з експлуатації усіх діючих АЕС. Така вартість із досвіду інших країн може варіюватися від 600 до 1320 млн. євро на один енергоблок, і ці гроші мають звідкись братися. НАЕК «Енергоатом» відкладає певну суму, згідно вимог чинного законодавства, але ця сума є абсолютно недостатньою, щоб в майбутньому покрити всі витрати на зняття з експлуатації (на сьогодні НАЕК “Енергоатом” компенсує різницю між ринковою ціною на електроенергію та фіксованим тарифом ВДЕ у сумі 66 млрд грн на рік – прим. ред).

Також є проблемою, що гроші у фінансовому резерві на зняття з експлуатації (ФРЗЕ) зберігаються в гривні, тож зовсім не захищені від інфляції, і вже кілька років вирішення цього питання зав’язло у бюрократичних процедурах. Також є проблема з будівництвом сховищ, як тимчасових так і для остаточного захоронення РАВ. Всі ці роки сховища для осклованих відходів переробки відпрацьованого ядерного палива, що зберігаються наразі в Росії і мають бути повернені в Україну найближчими роками, не побудовано. На усі витрати, пов’язані із вирішенням проблеми РАВ та зняття з експлуатації, діючі АЕС мають назбирати кошти (через тариф) протягом того часу, яка у них залишилась. Не включення повної вартості усіх цих витрат у тариф на електрику АЕС є фактично формою субсидування атомної енергетики, та перекладанням колосальних витрат на наступне покоління. Сьогодні уряд України має зробити все можливе аби питання із фінансуванням спорудженням сховищ для високорадіоактивних відходів та захистом коштів ФРЗЕ від інфляції реально почали вирішуватися».

Які додаткові умови планується створити, щоб досягти запланованого рівня виробництва енергії від ВДЕ, враховуючи її долю у 6% на сьогодні, пояснює Наталія Бойко: «Передбачене реформування системи фінансування генерації енергії з ВДЕ, що зумовить більш раціональний підхід, об’єктивніший відбір отримувачів «зеленого тарифу», який базуватиметься на найбільш оптимальних пропозиціях. Переконана, що це матиме безпосередній вплив на запровадження нових інноваційних технологій у сфері генерації енергії з ВДЕ, що будуть спрямовані на максимізацію ефективності такої генерації.

Втім, слід пам’ятати, що стрімкий розвиток ВДЕ нестиме за собою також і нові виклики для енергетичних систем, зокрема пов’язані із їхнім балансування, це виклик для об’єднаної енергетичної системи України (ОЕС України) при стрімкому зростанню генерації з ВДЕ. Останні роки продемонстрували стрімкий інтерес інвесторів до сфери ВДЕ в Україні. Як наслідок, уже сьогодні ми підходимо до граничних можливостей ОЕС України прийняти відпуск генерації з ВДЕ. За даними компанії НЕК «Укренерго», максимальна встановлена потужність СЕС та ВЕС, яку може прийняти ОЕС України становить 3000 МВт. При збільшенні цього показника, можливі проблеми та відхилення в функціонуванні. І цей показник може бути досягнутий у найближчому майбутньому. Втім, ми вже маємо бачення, як можна перетворити ці виклики на нові «вікна можливостей», що покращать функціонування енергетичного сектору України та дозволять залучити нові технології. Зокрема оновлення технологій генерації, що можуть бути застосовані при балансуванні та є більш екологічно безпечними, встановлення електростанцій швидкодіючого резерву, наприклад газопоршневих. Окремі переговори щодо таких проектів уже ведуться нами з іноземними інвесторами. Не менш важливим є і впровадження нового ринку електричної енергії. Це окрім нових підходів у балансуванні ринку та відповідальності за баланс, зумовить більше можливостей для впровадження нових технологій, які впливають на регулювання попиту. Зокрема, ми вже зараз почали підготовку до планування впровадження системи smart grids – «розумних мереж» – в Україні.

Велике значення в цьому контексті має і початок нашої роботи із запровадження якісного регіонального планування розвитку енергетики. Так, великі проблеми з балансування виникають через те, що більшість нових потужностей зосереджується лише в окремих регіонах, зокрема південному. Цей аспект зумовлює більше навантаження в окремих частинах ОЕС України та менший розвиток інших ВДЕ. При раціональному плануванні регіонального розвитку, зокрема врахуванні спеціалізації, потреб та проблем конкретних областей, можливе, в тому числі і уникнення деяких проблем у зв’язку зі зростанням частки генерації з ВДЕ. Загалом, розвиток генерації з ВДЕ є невід’ємною частиною сучасного розвитку енергетики. Як і будь-яка новація, це приносить певні труднощі на початковому етапі впровадження. Але вирішення цих труднощів зумовить лише більший розвиток українського енергетичного сектора у майбутньому».

Віктор Шендерович пояснює, що «кошти на зняття з експлуатації енергоблоку АЕС за розрахунками НАЕК «Енергоатом» нижчі за півмільйона євро. Майбутнє зняття з експлуатації здійснюватиметься за рахунок коштів спеціального фонду, що регулярно поповнюється НАЕК «Енергоатом». Важливе питання – використання цього форду виключно за призначенням».

Всі вищевикладені плани реформування енергетичного сектору України у наступні 25 років можуть спрацювати тільки за умови підвищення енергоефективності українського виробництва, а також виховання свідомості енергозаощадження у громадян.

«Це питання напряму стосується структурних змін, які покликані принести виконання Енергетичної стратегії України. Можливо формулювання цієї задачі викличе у багатьох асоціації з дещо «радянськими підходами», зокрема де йдеться про втручання держави у формування «свідомості громадян». Але ми б хотіли говорити про інше. Формуючи це завдання, там більше йшлось про те, наскільки ґрунтовними покликані бути зміни в енергетичному секторі України, що і матимеме вплив на погляди громадян на власне споживання. Це і про більш продумане планування громадянами власного споживання, враховуючи увесь спектр пропозицій на енергетичних ринках (наприклад, газу або електроенергії); і про появу нових технологій заощадження; і про нові системи енергетичного менеджменту тощо», – пояснює Наталія Бойко. – «Чому ж тоді такі пункти потрібно згадувати у стратегії, якщо зміна свідомості споживачів повинна стати логічним наслідком реформування енергетичного сектору? Справа в тому, що роль держави, на нашу думку, все одно повинна передбачатися у таких питаннях. Тривале зволікання із реформуванням енергетики призвело до браку довіри з боку громадян та вкорінення старих споживацьких звичок. Держава відповідно повинна десь власним прикладом, а десь підтримкою просвітницьких заходів і роботою з громадськістю допомогти у поширенні нових підходів до споживання. Це зокрема є і одним з елементів координації енергетичної і кліматичної політики держави. Для досягнення цієї цілі нам також потрібно забезпечити якісні комунікації та зворотній зв’язок із громадськістю. Важливою буде і міжнародна співпраця та поширення інформації про міжнародний досвід в цих питаннях. Загалом ми сподіваємось, що споживачі усвідомлюватимуть енергозаощадження не лише як засіб зекономити власні кошти, а й як можливість «бути в тренді» та відповідати сучасній eco-friendly моді.

Щодо досягнення цих цілей, ми активно працюємо, в тому числі із міжнародними фінансовими організаціями. Ми також намагаємось слідувати усім тенденціям щодо підвищення ефективності безпосередньо в енергетичній сфері, зокрема заохочуючи когенерацію. Також ми переглядаємо чимало підходів до державної підтримки, враховуючи фокус на енергоефективність проектів, це зокрема стосується і оновлення законодавства щодо «зелених аукціонів» у сфері ВДЕ. З другого боку, зменшення енергоємності ВВП України залежатиме від розвитку багатьох інших сфер, які є великими споживачами енергії, зокрема промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Для досягнення цієї цілі в даних сферах нам зокрема допоможе і розробка Національного плану з енергетики та клімату до 2030 року, який відповідно до вимог законодавства ЄС, повинен враховувати цілі і не тільки в енергетичній сфері. На мою думку, велике інвестування в енергоефективність у всіх сферах виробництва стане дійсно можливим із загальним розвитком конкуренції на більшості основних ринків України. Тоді ефективність виробництва, зокрема з точки зору споживання енергії, стане обов’язковою умовою діяльності основних гравців. Саме тому передбачених Енергетичною стратегією заходів та показників неможливо досягнути без комплексних реформ економіки України та її модернізації. Відповідно, виконання цих цілей потребуватиме послідовної і злагодженої багаторічної роботи».

Питання енергоефективності – це не стільки енергетика, як промисловість і житловий фонд, тож це обов’язково має відображатися в секторальних програмах суміжних секторів економіки.

Ірина Головко пропонує уряду звернути увагу на розроблену альтернативну енергетичну стратегію: «На основі цих даних, уряд може розробити відповідну стратегію. Це, звичайно, тільки моделювання, це не є стратегічним планом. Але мені здається, що в сценарії українських науковців більш детально розписані показники і необхідні кроки, які мають бути зроблені. Вони можуть бути взяті до уваги при наступному перегляді Енергостратегії України. Наступна редакція стратегії має базуватися на реальних розрахунках економічно-енергетичної доцільності. На реальних цифрах і кроках, що необхідно зробити в кожному секторі: у промисловості, транспорті, ЖКХ, секторі послуг».

Попередня стратегія на період до 2030 року була схвалена у 2006-му році урядом Єханурова і далі мало не кожний уряд (у 2008, 2013) вносив суттєві правки, тому із запланованого в ній було виконано небагато. Наталія Бойко вважає, що: «Минула версія Енергетичної стратегії до 2030 року, хоча і мала окремі сильні сторони, втім приділяла менше уваги формуванню комплексного бачення узгоджених дій, необхідних не лише для досягнення окремих цілей у межах галузі, а суттєвій трансформації енергетики з огляду на проблеми зміни клімату, національної безпеки держави, розвитку та інтеграції до ЄС окремих енергетичних ринків, трансформації свідомості громадян та звичок споживачів тощо. У процесі розробки цього документа ми зробили усе можливе для закріплення найкращих практик, а також приділили значну увагу як міжнародним зобов’язанням України, так і нашим стратегічним національним інтересам. Тому нинішня версія Енергетичної стратегії врахувала ці недоліки, передбачивши чітке та реалістичне бачення необхідних змін. «На виході» ми хочемо бачити не лише досягнення певних цифр, а у першу чергу – подолання нинішніх та майбутніх викликів і перехід енергетики України на засади сталого розвитку».

Редакція Uatom.org