«Наразі маємо найбільш тривожний період щодо ядерної безпеки і застосування ядерної зброї із кінця 50-х – початку 60-х років» – Сергій Плохій

Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД) був підписаний генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим і президентом США Рональдом Рейганом 8 грудня 1987 року. Бекграундом підписання договору було постійне нарощування озброєння масового знищення СССР та США з Європою, включаючи ракети, які можуть бути оснащені ядерними боєголовками.

Реакцією на багатотисячні акції протесту з приводу «ракетної кризи» в Європі став Договір про повну ліквідацію протягом трьох років усіх ракет наземного базування з радіусом дії від 500 до 5500 кілометрів. Документ забороняв сторонам виробляти, випробовувати і розгортати балістичні та крилаті ракети наземного базування середньої дальності (від 1000 до 5500 км) і малої дальності (від 500 до 1000 км), а також пускові установки для них. Договір був безстроковим, проте залишав  кожній стороні право його розірвати за умови надання поважних для цього причин.

20 жовтня 2018 року президент США Дональд Трамп заявив про намір США вийти з ДРСМД у зв’язку з тим, що російська сторона порушує його положення. Росія, у свою чергу, відкинула обвинувачення американської сторони, висунувши зустрічні претензії до США. 2 лютого 2019 року Адміністрація США оголосила, що припиняє участь у ДРСМД, а через шість місяців вийде з договору, якщо Росія не повернеться до його дотримання. Оскільки жодна зі сторін за цей час не запропонувала сісти за стіл переговорів, більше того, 3 липня президент РФ Володимир Путін підписав закон про призупинення Росією дії Договору, ДРСМД припиняє своє існування 2 серпня 2019 року.

Чи стане це початком нової «гонки озброєнь», як це може змінити світ та яка роль в новому сценарії світової політики відводиться Україні, ми вирішили запитати Сергія Плохія – українського та американського історика, професора Гарвардського університету, директора Гарвардського українського наукового інституту, одного із провідних спеціалістів з історії Східної Європи, автора ряду книг з історії України та Східної Європи, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка та член українського ПЕН-клубу.

Сергій Плохій – один із небагатьох, хто займається вивченням політичної та культурної історії Холодної війни. Нещодавно він отримав престижну британську премію Бейлі Гіффортда в галузі документалістики за книгу «Чорнобиль. Історія трагедії» (Chernobyl: The History of a Nuclear Catastrophe. New York: Basic Books, 2018).

Сергій Плохій 
директор Гарвардського українського наукового інституту
фото bookforum.ua

Пане Сергію, як Ви гадаєте, наскільки етичним є факт існування в світі зброї масового знищення і ядерної зброї взагалі?

– Поняття етичності та зброї взагалі важко вкладаються в одне речення, особливо коли йдеться про ядерну зброю, зброю масового знищення, яка не диференціює, скажімо, учасників бойових дій від цивільних осіб. Коли відразу після створення ядерної зброї дві бомби було скинуто на Японію, стало відразу зрозуміло, що точність їх попадання є дуже відносною, тому як точками ураження були вибрані населені пункти – міста. Тобто з самого початку йшло не бомбардування інфраструктури, а реальне бомбардування міст. Тому наголошу: зброя неетична взагалі, а ядерна зброя, мабуть, найнеетичніша з усіх. Її можна хіба порівнювати з біологічною і подібними, але це зброя, яка в першу чергу використовувалась проти мирного населення.

На Вашу думку, чи буде збільшуватись кількість ядерної зброї в світі і чи зростають ризики її застосування?

– Фактично сьогодні ми є свідками переозброєння: з’являються нові можливості більш точної доставки озброєння, а тому повернулися уявлення про обмежену ядерну війну із цією влучною зброєю і невеликими ядерними боєзарядами. Це дуже небезпечне явище.

Другий фактор небезпеки застосування ядерної зброї пов’язаний із тим, що раніше на неї фактично існувала монополія однієї країни, потім – двох… Зараз же ядерна зброя стає надзвичайно доступною: навіть Північна Корея, яка за валовим національним продуктом не входить навіть до першої сотні країн світу, нехай із великими обмеженнями, але все ж може собі дозволити ядерну зброю. Тобто нині ми можемо констатувати, що відбувається розповсюдження ядерної зброї, збільшується кількість гравців на цьому полі, а це, в свою чергу, збільшує ризики її застосування.

Наразі маємо найбільш тривожний період щодо ядерної безпеки і застосування ядерної зброї із кінця 50-х – початку 60-х років. Певні договори, які підписувались під час Холодної війни, тепер фактично стають недійсними. Втрачає чинність і Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, а ракетне озброєння доставляє в першу чергу ядерні боєголовки. Так що я б сказав, що ми повернулися до ситуації 50-х років, дуже небезпечної.

А чи можна ці ризики знизити?

– Ризики можна знизити через посилення міжнародного контролю. Треба сказати, що загалом розвиток ядерної енергетики почався із розробки ядерної зброї, тобто ті самі люди, що займались розробкою ядерної зброї, почали створювати реактори. Чорнобильський реактор РБМК був виготовлений під керівництвом колишнього Голови Академії наук СРСР, нашого земляка із Київської області, Анатолія Александрова, який створював ядерні реактори для ядерних підводних човнів. Наш інший земляк Юхим Славський був міністром середнього машинобудування СРСР, і в його міністерстві апробувався цей реактор.

Те саме стосується і США: спочатку бомба, потім – АЕС. Тепер цей процес відбувається зворотнім шляхом: від АЕС до ядерної зброї, як, наприклад, було в Індії. Зараз існує велика небезпека появи ядерної зброї в Ірані, де після спорудження АЕС, підготовки відповідних кадрів, набуття певного досвіду, може, зрештою, з’явитися і ядерне озброєння.

Загалом, із поширенням ядерної енергетики як такої збільшується ризик зростання кількості ядерних бомб. І єдине, що ми можемо з цим зробити, – посилити міжнародний контроль, що є проблематичним, але іншого шляху я просто не бачу.

А як гадаєте, чи достатніми є актуальні механізми стримування? Може потрібно винаходити якісь нові?

– Наскільки вони ефективні – подивимося, але, як я розумію, є пропозиції, що гальмуються роками. У МАГАТЕ в Відні їх іноді обговорюють роками. Думаю, варто почати із реалізації вже існуючих ініціатив, а далі – працювати над їхнім удосконаленням та розширенням. Звичайно, як впливати на такі країни, як, скажімо, Північна Корея – велике питання, але так чи інакше цьому теж треба давати раду. У цьому контексті Чорнобиль є важливим прикладом того, що стається з об’єктами ядерної енергетики, коли вони виходить з-під контролю: рішення про побудову реактора ухвалювалося радянським керівництвом СРСР, якого на сьогодні вже немає, залишились Україна і Білорусія, у яких бракує коштів, щоб дати раду наслідкам аварії на ЧАЕС. Зрештою тепер ці витрати покриває ЄС.

Це не якийсь унікальний приклад, адже якщо відбувається ядерна катастрофа, державі наодинці дуже важко впоратись з нею. І коли, у кінцевому результаті, рахунки оплачує міжнародна спільнота, я думаю, було б справедливо, якби вона мала набагато більше повноважень в ухваленні ключових рішень щодо побудови ядерних об’єктів. Бо хоч рішення ухвалюються суверенною державою, сама по собі вона не в змозі дати раду потенційному інциденту на цьому об’єкті. Звісно, міжнародне співробітництво та міжнародний контроль не панацея, але просто інших варіантів не існує.

Відомо, що США збільшили фінансування на ядерне тактичне озброєння, чи вплине це якось на подальший перебіг подій в Україні та світі?

– Зараз фактично відбувається переозброєння, і головними його рушіями є США та Росія. Проблема в тому, що в цьому переозброєнні нема жодних домовленостей, які б хоч якось регулювали його. Контроль над ракетами середньої дальності практично розвалюється на очах. Що це означає для України? Власне, якщо цей договір не працює, то Україна тепер не є зв’язаною ним, а відтак може розглядати можливість будування ракет середньої дальності, про що вже були заяви МЗС. Що стосується наявності в Україні необхідних потужностей – то це не є проблемою, адже значна частина радянського ракетного арсеналу СРСР будувалась у нас в Дніпрі. Маю на увазі балістичні ракети, і хоч у нас наразі нема потужностей для виготовлення ракет середньої дальності, це, здається, не є інженерною проблемою для, скажімо, Південмашу.

Так що ліквідація контролю щодо певних видів озброєння має прямі наслідки для України. Ми отримали шанс на безконтрольне переозброєння, але такі самі шанси отримали й інші країни. Кількість гравців на цьому полі значно збільшилась, порівняно із періодом Холодної війни. І треба розуміти, що коли одна країна розбудовує і збільшує свій потенціал тактичної ядерної зброї, то інша буде відповідати тим самим, а потім до них долучиться третя, четверта і так далі… Тобто ми на початку нової гонки ядерних озброєнь.

Ну і в цьому контексті хочеться згадати Будапештський меморандум. Чи вплине він якось на розвиток подій у теперішніх умовах війни з Росією?

– Я маю дещо дисидентський погляд на Будапештський меморандум, бо вважаю його великою перемогою української дипломатії, адже, наскільки я розумію, у США не було бажання підписувати будь-що, і тільки завдяки українській дипломатії вдалось його підписати. Принаймні, нам тепер є з чим іти до міжнародної спільноти. Так що, загалом я думаю, у тій ситуації Україна якраз зробила те, що було можна реально зробити. Зауважу, у 1994 році проти України грали два головних гравці – США як світова супердержава і Росія, яка залишалася великою регіональною державою. І все це в умовах страшної економічної кризи 1994 року. Саме з цієї причини в мене є великі застереження до того, щоб звинувачувати когось щодо подій 1994 року. Критика є, і критика часто справедлива, хоча я, як історик, дивлячись на ці події, вважаю, що Україна здобула те, що було реально можливо на той момент, і сьогодні, принаймні, у нас хоч щось є в руках.

Ви напевне бачили так звані “ядерні мультики Путіна”. Наскільки реальним вам здається втілення того всього, що було показано?

– Мені важко говорити про те, наскільки це реально. Над певними лазерними технологіями радянські фахівці працювали десятиліттями, але вони не призвели до якихось наслідків. Наскільки я розумію, шлях від мультика до реальної технології, яка працює, досить довгий. Але при цьому треба зважати на те, що дуже багато речей змінилось із часу Холодної війни, Росія сьогодні не входить навіть до десятка найбільших за економічним потенціалом країн світу (СРСР був другий після США), але, як і під час Холодної війни, вона залишається ядерною надпотугою. Її арсенал трохи більший чи дорівнює арсеналу США. І, як і під час Холодної війни, Росія присутня у Раді Безпеки ООН.

А те, що навіть Північна Корея, з досить-таки примітивною наразі системою ракет і ядерних боєзарядів, може тероризувати півсвіту, говорить про те, що в Росії є досить великий потенціал шантажу. Я не дуже вірю в мультики, але те, що Росія залишається ядерною супердержавою – реальність. Варто лише подивитись на її кількість ракет та ядерних боєголовок.

Що б ви сьогодні побажали громадянам України?

– Я думаю, зараз патріотичний обов’язок українця, до якого б табору він не належав, підтримувати інституції, підтримувати напрям, який оголосив новий Президент України. У нього дуже небагато заяв, але ті, що є, не є якимись контраверсійними. Найгірше, що може бути, думати на кшталт: «Інший Президент, інший уряд – все, не моя держава, воно до мене не має відношення». Зрештою, те, що думає і як діє кожен українець  – важливо, бо так чи інакше ми живемо в демократичній країні і все це впливає на уряд та політику держави. Найгірше, що може трапитись – делегітимізавувати уряд та інституції через те, що комусь не подобається той чи інший вибір.

Пане Сергію, щиро вдячні Вам за цікаву та змістовну розмову. Успіхів Вам!

– Дякую, і вам!

Редакція Uatom.org