«Аварія на ЧАЕС стала елементом нашої національної ідентичності» – Сергій Плохій
Про Сергія Плохія можна говорити багато. Він – український та американський історик, професор у Гарвардському університеті, директор Гарвардського українського наукового інституту, один із провідних спеціалістів з історії Східної Європи, автор ряду книг з історії України та Східної Європи, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та член українського ПЕН-клубу.
Основне коло наукових зацікавлень – дослідження ранньомодерної та модерної історії України та Східної Європи, окрім того Сергій Плохій – один із тих небагатьох, хто займається вивченням політичної та культурної історії Холодної війни.
Нещодавно пан Сергій отримав престижну британську премію Бейлі Гіффортда в галузі документалістики за книгу «Чорнобиль. Історія трагедії» (Chernobyl: The History of a Nuclear Catastrophe. New York: Basic Books, 2018).
Дуже важливо ніколи не забувати, що все, чим займається наука, енергетика і навіть, як парадоксально би не звучало, розвиток оборонної сфери, покликане зробити життя людей кращим та безпечнішим. Але так буває не завжди – іноді технології виходять з-під контролю, або ті, хто бере на себе відповідальність за інших, забувають про свою головну місію чи не можуть адекватно розрахувати власні сили. І тоді світ вкотре опиняється на краю прірви.
Погляд історика на питання ядерної безпеки України та світу – погляд панорамний, через час та простір, адже, як би ми не хотіли цього позбутись, нас все одно переслідує так званий «синдром окопника» – людини, котра бачить проблеми галузі суто із середини і, на жаль, з дуже вузької перспективи. Подолати цей синдром покликана розмова із Сергієм Плохієм.
Сергій Плохій
директор Гарвардського українського наукового інституту
фото УІНП
– Розкажіть про Вашу книгу «Чорнобиль. Історія трагедії». Що стало матеріалом для її написання?
– У книзі є якась кількість нових архівних матеріалів, переважно з українських київських архівів – із архівів СБУ та інших Державних установ України, протоколів комісії керівника Оперативної групи, голови ради міністрів УРСР Олександра Ляшка, яка була створена українським політбюро, де розглядалась і звіти до КДБ. Але головним у книзі я вважаю не стільки публікацію нових матеріалів, скільки поєднання архівних матеріалів із тією усною історією, яка в нас почалась ще від Юрія Щербака, набула продовження у Світлани Алексієвич, і щороку до річниці аварії на ЧАЕС журналісти ідуть і розпитують людей… Наразі існує великий масив усних повідомлень і я намагався звести оцю усну історію з історією архівною, з історією документів, щоб ці матеріали працювали разом і доповнювали одне одного. І фактично те, що в мене вийшло, мабуть єдина на сьогодні досить повна політично-суспільна історія Чорнобиля, трішки десь технологічна, яка охоплює період від створення атомної станції і аж до НБК, який збудувала чи завершує будувати «Новарка».
Я також розглядаю чорнобильську аварію як надзвичайно важливий фактор мобілізації українського суспільства, який став ключовим для розвалу СРСР. Намагаюсь, у тому числі за допомогою матеріалів КДБ, подивитися як вперше ця мобілізація відбувалась навколо екології, адже і Народний Рух України був створений з цього «чорнобильського» руху. Якщо подивитися програму Народного Руху, то впадає в око значний акцент на екологічну складову. Те саме відбувалось навколо протестів проти ядерної енергетики у Литві – республіці, яка перша оголосила Незалежність, тобто там теж дуже чітко простежується конкретний і тісний зв’язок між Незалежністю і аварією на ЧАЕС. Один із авторів дуже влучно сказав, що Холодна війна закінчилася з Чорнобилем, бо раптом залізна завіса втратила будь-яке своє значення через поширення радіації.
– Ви практично відповіли ще на одне питання. Однак, як аварія на ЧАЕС плинула на політику та політичну картину світу. На культуру? Чи зазнала вона впливу і чи відчутний цей вплив зараз?
– Питанню впливу чорнобильської аварії на літературу присвячена окрема праця Тамари Гундорової. Ключові фігури в українській літературі та українській політиці кінця 80-х поч. 90-х років, які спочатку хвалили і вітали мирний атом Чорнобиля, такі як Іван Драч, Володимир Яворівський, пізніше стають надзвичайно активними його критиками. Ці люди задавали на той момент тон в літературі та в суспільстві, і в цьому розумінні вплив аварії на ЧАЕС надзвичайно великий.
Мені ближчим є питання щодо того, який політичний ефект мав Чорнобиль. У своїй книзі я пишу про те, що Чорнобиль, окрім того, що був біля початків руху за Незалежність в Україні і на початку 1991 року виконував функцію зброї в руках народу при спробі відсунути партеліту від влади, в тому числі і шляхом початку кримінальних розслідувань щодо відповідальності колишніх членів політбюро, Олександра Ляшка, Валентини Шевченко та інших. І хоч ця спроба провалилася, Україна все ж ухвалила найбільш ліберальні закони порівняно із Росією чи Білорусією щодо того, кого вважати постраждалими від аварії на ЧАЕС. Це також було відображенням певного політичного моменту. Ці виплати із державного бюджету були можливістю для людей протриматися і якось існувати в 90-ті, хоч це і було дуже великим тягарем для держави. Так що політично і економічно вплив чорнобильської аварії на Україну дуже великий.
Чорнобиль став також націєбудівничим моментом у нашій свідомості, тобто кожна річниця трагедії відзначається в Україні так, як вона не відзначається, скажімо, у Білорусії, хоча Білорусія пропорційно значно більше постраждала. Аварія на ЧАЕС стала елементом нашої національної ідентичності. Два головних моменти, які відзначаються в Україні всенародно – це річниця Чорнобиля і річниця Голодомору. Це елементи нашої історичної пам’яті і культури, які говорять про нашу віктимність і про роль, яку Чорнобиль відіграє в нашій уяві про самих себе. Я не маю про це якогось коментаря і не ставляю тут якихось «плюсів» чи «мінусів», але сама по собі це важлива характеристика нашого суспільства. Ми – народ, позначений Чорнобилем, ми – жертва ядерної енергетики, але це якось існує абсолютно паралельно відносно реалій, де Україна більше 50 відсотків своєї електроенергії сьогодні генерує атомними станціями, існує абсолютно окремо від добудови енергоблоків на ХАЕС, скажімо. Отже, ми йдемо за найдешевшим варіантом, який можемо знайти. Є якесь таке відчуття, що ці два Чорнобилі існують в абсолютно паралельних реальностях: один Чорнобиль – як пам’ять, як національний міф, травма, інший – атомна енергетика в уяві суспільства існує наче сама по собі і ніяк не пов’язана з ЧАЕС. Оці два наші дискурси ніде і ніяк не пересікаються.
– З огляду на аварію на ЧАЕС, як гадаєте, що мали б робити фахівці з ядерної та радіаційної безпеки, аби уникнути подібного у майбутньому?
– Я думаю, Чорнобиль дуже змінив ставлення до ядерної енергетики в самій галузі. Адже в тому, що трапилось на ЧАЕС, ключову роль відіграло два фактори: ненадійний реактор і оператори порушили все, що тільки можна було порушити. Зробили вони це тому, що були абсолютно свято переконані, що реактори не вибухають. Сьогодні кожен знає, що реактори вибухають. Я думаю, Чорнобиль – це великий і трагічний урок, але його наслідки загалом позитивні для самої індустрії.
Далі момент який… коли брали інтерв’ю у операторів на ЧАЕС у 1986-87 рр., то найгірше, що могло б статися, за що їх могли звільнити з роботи, як вони гадали, це – зупинка реактора без поважної причини. Це підірвало б економічні показники і призвело б до великих збитків. То це була найгірша, найстрашніша річ, якої вони боялись. А не вибуху реактора.
Нині ядерна енергетика – це бізнес, який, як і кожен інший бізнес, має приносити прибуток, і дуже важливо уникати конфлікту між безпекою і прибутком. Зараз атомна енергетика з економічної точки зору переживає дуже тяжкі часи: кількість регуляторів та енергоексплуатуючих компаній зростає, в тому числі і в Китаї, час побудови реакторів збільшується, вони стають дороговартіснішими. Сьогодні у США дешевше купити кіловат енергії, вироблений сонячною чи вітровою електростанцією, ніж атомною. А це надзвичайно вибухонебезпечна індустрія, у якої немає грошей. І це безгрошів’я – ще одна річ, яка мене турбує, і, на жаль, економічні проблеми з атомною енергетикою не обмежуються тільки Сполученими Штатами. В Україні, наскільки мені відомо, працівники атомної галузі теж виходили на страйк через те, що їм не виплачують зарплатню чи вона недостатня. До речі, в США, здається, за останні два роки на банкрутство подали всі більші ядерні енергетичні компанії, в тому числі і Westinghouse, який був потім куплений. Ця ситуація дуже небезпечна і з розвитком альтернативних джерел енергії ядерна енергетика, мабуть, і далі залишатиметься у скрутній економічній ситуації. Я не економіст, я на цьому не розуміюся, але мені здається, це проблема, на яку варто звернути увагу.
– Чи змінилось ставлення громадян США після аварії на Трі-Майл-Айленді до ядерної енергетики? Чи відчутні у соціумі прояви радіофобії та прагнення відмови від ядерної енергетики на користь відновлювальної?
– Такий момент був, але він не тривав довго. Головними факторами охолодження відносин з ядерною енергетикою в світі стали аварії у Чорнобилі та Фукусімі. Аварія на Трі-Майл-Айленді була значно меншою за масштабами. Зараз десь близько 20% відсотків електроенергії у США генерується на АЕС, тоді як в Україні – більше 50%. Але в Америці відразу було дуже насторожене ставлення до ядерної енергетики. Америка – країна, яка скинула дві ядерні бомби на Японію, а тому, американці відразу сприймали атом як щось таке, що несе загрозу та руйнацію.
У США ядерна енергетика почала частково розвиватися в 50-х роках як підтримка на політичному рівні проекту з подальшого розвитку ядерної зброї. Президент Ейзенхауер використав ідею мирного атому для того, аби заспокоїти американську та світову громадськість, і наголосити на тому, що ядерні дослідження можуть також приносити користь. Ядерна енергетика США розвивалась із великою державною фінансовою підтримкою, але все це робилось уже на тлі того, що американці від самого початку розуміли, що вона несе загрозу.
Зовсім по-іншому відбувався розвиток ядерної енергетики у Радянському Союзі чи, скажімо, у таких країнах, які розвиваються. Для нас, в тому числі, і для України, атомна енергетика видавалась абсолютно мирною, адже «бомби скидають тільки імперіалісти», «прибуток важливий тільки на Заході», а через те «імперіалісти» можуть робити всілякі страшні речі і там трапляються аварії на кшталт Трі-Майл-Айленду. Для нас розвиток атомної енергетики був ознакою прогресу, вступу до клубу ядерних держав, і все це сприймалося на «ура». Чорнобиль нас справді отверезив. У 1989-90 рр. Верховна Рада ухвалила рішення про зупинку будівництва нових реакторів і, здається, про повну денуклеаризацію, але потім приходять 90-ті, коли «не до жиру, бути б живу» і економічна ситуація примусила нас повернутись до ядерної енергетики.
– Ви згадували про синдром віктимності, який притаманний українцям. При його наявності чи налаштовані ми перемагати? Проблема образу героя, то, швидше культурологічний аспект, але він дуже актуальний для країни, яка воює…
– Я думаю, що насправді мають існувати кілька різних моделей. Не хотів би казати, що віктимність – це щось абсолютно негативне. Вона може грати по-різному. Давайте, наприклад, подивимось на те, як живе в Ізраїлі пам’ять про Голокост. Це явно віктимна пам’ять, гадаю, це ключова пам’ять у сьогоднішньому Ізраїлі, але це не заважає їм мобілізуватися і досить активно провадити власну політику. Вони мобілізовані і можуть протистояти чисельно більшій загрозі. Тому я б не вважав віктимну пам’ять чимось негативним, але нам потрібні також взірці перемоги, взірці мобілізації. Я думаю, ми не можемо бути повноцінною державою, де розвинуто тільки один тип пам’яті та один тип комплексів.
– Зараз гостро відчувається загроза, пов’язана із поляризацією суспільства і зростанням ризику громадянської війни. Наскільки це реально і що з ним робити?
– Мені здається це маловірогідним. Зовнішні фактори – це реальність, яка несе загрозу Україні, але вона існувала і до виборів, а той поділ суспільства, який я спостерігаю в соцмережах, не несе великої небезпеки: люди хоч і розсварились, але досі стоять на одній і тій же платформі. Навіть новий Президент заявив про те, що рух в Європу, НАТО, питання мови – є конституційними і це те, з чим ми існуємо, тобто розкол носить зовсім не такий характер як, у 2014 році. Градус напруги є значним, але ми не бачимо великого регіонального розколу. Думаю, якщо Україна залишиться без зовнішнього втручання, зростання небезпеки не буде, бо це конфлікт більш-менш на тому самому полі. Але найбільш невдячна річ – передбачати майбутнє.
Редакція Uatom.org
