Як проводжали 2019 рік у Прип’яті

Статтю про візит до Чорнобильської зони відчуження ми вирішили зробили у форматі репортажу, пропустити усе побачене та почуте через призму особистісного сприйняття та життєвого досвіду, дослухатися до емоцій, без яких поїздка в Зону неможлива.

Уранці, 25 грудня 2019 року, близько 60 журналістів українських і закордонних ЗМІ вирушили від станції метро «Мінська» в Києві до Чорнобильської зони відчуження. Учасники прес-туру мали зафіксувати, як на центральній площі Прип’яті прикрашатимуть новорічну ялинку. Востаннє символ Нового року ставили там ще тоді, коли зустрічали далекий 1986-й і ніщо не віщувало наближення найбільшої техногенної катастрофи в історії.

І вперше за понад 30 років Асоціація чорнобильських туроператорів за участі Державного агентства з управління зоною відчуження везла колишніх прип’ятчан, щоб ті особисто були на відкритті ялинки, як це було в роки їхньої молодості в рідному місті. Від часу евакуації жителів Прип’яті тут жодних свят не відзначають — просто нікому.

До Чорнобильської зони відчуження ми заїжджаємо через КПП «Дитятки». Поки організатори вирішують усі формальності з перепустками, доводиться почекати з годину або більше. Цей час витрачаю, щоб вивчити правила безпеки в Зоні відчуження: не сідати й не ставити нічого на землю, не їсти на відкритому повітрі, не заходити у будівлі, не брати в руки місцевих предметів і, тим більше, не вивозити їх за межі Зони. Ми в’їжджаємо на територію, де радіація продовжує свою руйнівну дію і так триватиме ще не одну тисячу років. І тільки дотримуючись цих правил, можна бути певним за свою безпеку в Зоні.   

Перепустки оформлені, поліція перевірила документи у відвідувачів Зони — і наша колона автомобілів перетинає межу між зовнішнім світом і територією катастрофи. Ми мчимо ніби в лісовому лабіринті — стіна дерев височіє з обох боків шляху. Дорога, що веде до міста Чорнобиль, незвично пряма, хоча її стан залишає бажати кращого — асфальт подзьобаний вибоїнами й тріщинами. 

Ще одна відмінність від руху маршрутами поза Зоною: дорога пуста. Немає інших учасників дорожнього руху, за винятком хіба 2-3 авто, які трапилися нам назустріч.  Ця пустота навіть переконливіше, ніж охорона на пункті пропуску, промовляє, що ми потрапили на територію, де колись сталося лихо, яке змусило людей назавжди залишити свої домівки.

І ось — Чорнобиль, давнє місто, яке дало назву атомній електростанції  і з назвою якого асоціюється вся історія, пов’язана з аварією. Проте навкруги то тут, то там видніються ознаки життя. У місті за вахтовим принципом працюють працівники Зони, є навіть готелі й кафе, а радіаційний фон може бути нижчим за фон у деяких районах Києва. 

Його минаємо без зупинок. Ще хвилин 15  —  і в тумані та дощовій мряці видніються градирні Чорнобильської АЕС. Сама станція ніби причаїлася за «заростями» опор ліній електропередач, які колись передавали енергію, народжену в надрах станційних реакторів. Прямуючи до Прип’яті, ми мали оминути територію електростанції, тож я мав трохи часу розглянути ЧАЕС зблизька. Четвертий енергоблок уже накритий аркою нового безпечного конфайнменту (НБК), тож він не має такого апокаліптичного вигляду, як раніше. Та й із теперішнього вигляду енергоблока зовсім не очевидно, що колись тут прогримів надпотужний вибух.

Проходимо останній КПП, який охороняє в’їзд безпосередньо в Прип’ять. Буси продираються крізь хащі прип’ятської вулиці. Це не метафора — за 33 роки, що минули від евакуації міста, у кам’яних джунглях виросли «джунглі» справжні. Майже весь простір між житловими будинками зайнятий заростями дерев і чагарників, так ніби бетонні конструкції спорудили прямо в лісі. Ці покинуті будинки стоять, як скелети істот, які загинули давним-давно і чиї рештки — зловісне нагадування про катастрофу, що їх спіткала.

Вивантажуємося на головній площі Прип’яті. Ялинка заввишки чотири метри стоїть посередині. Позаду неї — будинок культури «Енергетик», праворуч — готель «Полісся». Поки тривають останні приготування до акції, журналісти роззираються посеред пустельного майдану, порослого деревами, які пробилися крізь асфальт.

Наш дозиметр МКС-У показує, що радіаційний фон тут коливається в діапазоні 0,6—1 мкЗв/год. Занадто тривале перебування на цьому просторі не може пройти безслідно для здоров’я.

На ялинці вже де-не-де висять скляні кульки та прикріплені старі механічні годинники — певно, ровесники міста. Настає найважливіша мить: колишні прип’ятчани дістають  фотографії зі своїх сімейних архівів. На них зафіксовані 1970-ті — 1980-і роки,  їхні дитинство чи молодість, проведені в місті енергетиків.  Дехто через раптовий спалах ностальгії не може стримати сліз.

Журналісти спостерігають і ретельно фіксують, як ці світлини жителі Прип’яті чіпляють на ялинку, ніби проводячи лінію зв’язку між сучасністю та їхнім життям до аварії. На фото: самі мешканці Прип’яті, їхні батьки, діти, шкільні вчителі, однокласники. На мить здається, що вони повернулися на малу батьківщину.  

Готово — вперше за 30 років у центрі порожнього міста зустрічають Новий рік із прикрашеною святковою ялинкою.  

До від’їзду залишається небагато часу. З фотоапаратом і дозиметром на переваги ми з колегами досліджуємо околиці площі.

Потім супроводжуючі ведуть нас до місця, де лишилися атракціони парку розваг і відоме з багатьох фото «чортове колесо». До автодрому з іржавими машинками краще не підходити — дуже велике радіаційне забруднення.

Їхати назад треба було до настання темряви. Відверто кажучи, хотілося побути у Прип’яті довше, бо відвідати зону відчуження — це як сісти в машину часу й опинитися в 1986 році, в атмосфері «розвинутого соціалізму». Про цю епоху я лише читав у книжках, документах чи бачив у кіно, а тут міг побачити на власні очі. 

А для людей, для яких Прип’ять була домом, ця поїздка — ніби нагадування про світлі моменти їхнього дитинства й молодості, які обірвала катастрофа 4-го енергоблока ЧАЕС.

Повний фотозвіт дивіться в розділі «Фоторепортажі».

Ігор Бігун, головний редактор веб-сайту Uatom.org