Ракетне озброєння: «Хочеш не хочеш, а розвивати доведеться»

2 серпня 2019 року з ініціативи Сполучених Штатів Америки припинив діяти Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД), підписаний ще в 1987 році. Тоді США й СРСР зобов’язувалися знищити наявні й не виробляти нові балістичні й крилаті ракети наземного базування, досяжність яких становила, відповідно, 1000—5500 км і 500—1000 км. Так під скорочення потрапляла частина ядерних арсеналів обох країн.

Приводом до виходу з ДРСМД стали звинувачення США Російської Федерації в виробництві заборонених ракет, які Росія стабільно відкидала з 2013 року. Уже за два тижні після припинення дії угоди Штати провели тестовий запуск ракети, випробовувати яку доти вони не мали права.

Україна підтримала рішення Сполучених Штатів (оголошене 1 лютого 2019 року) й вустами п’ятого президента України Петра Порошенка заявила про своє право створювати ракетні комплекси як стратегічний чинник стримування російської агресії. Тим більше, що протягом 2016—2019 років РНБО, Міноборони й Адміністрація Президента кілька разів поширювали інформацію про випробування ракетних систем різних типів.

Отже, які перспективи створення власного ракетного щита має Україна? На цю тему з редакцією веб-сайту Uatom.org люб’язно погодився поспілкуватися працівник одного з підприємств, що мають стосунок до української ракетно-космічної галузі Радій Радутний. 

 

З огляду на припинення дії ДРСМД і ймовірний початок гонки озброєнь між світовими державами, чи можна припустити можливість виготовлення в Україні власних крилатих і балістичних ракет? 

Оскільки нас читатимуть, можливо, не лише фахівці, давайте для початку згадаємо. що таке взагалі крилаті та балістичні ракети, чим вони схожі та чим відрізняються. Фахівці можуть сміливо пропустити два наступні абзаци, нічого нового вони не взнають.

Отже, крилаті ракети (далі КР) це власне, в більшості випадків взагалі не ракети. Більшість КР являють собою безпілотні літальні апарати з авіаційним двигуном, який працює на авіаційному паливі, мають аеродинамічні органи управління, крила, кіль, стабілізатори, рулі висоти та напрямку. Є винятки крилаті ракети іншої компоновки, але їх небагато. Дозвукові крилаті ракети літають з швидкістю 800-900 км/год, надзвукові до 4000 км/год. Висота польоту вкрай мала до 15 м, а над морем і до 3 м, що утруднює боротьбу з такими ракетами. Втім, з огляду на малу швидкість польоту боротьба з ними цілком можлива, і це є недоліком. Водночас  крилаті ракети істотно дешевші за балістичні, і це їхня перевага.

Балістичні ракети (БР) це таки класичні ракети. Вони мають ракетний двигун, що працює на рідкому або твердому паливі, літають по балістичній траєкторії, піднімаються до висоти кілька десятків, сотень або навіть тисяч кілометрів. Швидкість польоту може сягати 7000 м/с, цебто 25000 км/год. Боротьба з балістичними ракетами являє собою дуже складне завдання, яке до кінця не вирішене жодною з передових країн світу. Істотним недоліком БР є висока ціна й складність у виробництві.

— Наскільки виробництво ракет в Україні реально і можливо?

З технічного боку це і реально, і можливо. Причому виробництво крилатих ракет можливо налагодити дуже швидко.

В Україні випускається турбореактивний двигун МС-400, прототип якого був розроблений спеціально для крилатих ракет Х-55. Він досить активно експортується, причому в країни, які, скажімо так, розуміються на ракетобудуванні, наприклад в Ізраїль та Пакистан; також цей двигун планується використати в крилатій ракеті «Аист» («Лелека»), що проектується в Білорусі. На жаль,  цей двигун також дивним чином опиняється в Росії, незважаючи на всі вжиті заходи, й, відповідно, може повернутися на батьківщину уже в складі готової крилатої ракети нам на голови.

Двигун МС-400. Джерело: Мотор-Січ

Нема проблеми і з конструкторською документацією (КД) на ракету Х-55. Навіть якщо частина КД втрачена або знищена, то в Україні є принаймні один екземпляр ракети, й більшу частину КД можна відновити шляхом реверс-інжинірингу.

Трохи гірше з технологічною документацією, але я не вважаю це катастрофою. Ракета Х-55 досить стара, спроєктована переважно в шістдесятих роках минулого століття. На мою думку, цілком можливо оновити технологію виробництва, зокрема, використати композитні матеріали та аддитивні технології (3D-друк — ред.).

Так само в Україні є підприємства, які виробляють системи наведення та інші важливі компоненти. Більш того, сучасні технології машинного зору можуть довести точність крилатих ракет аж до прямого влучання, причому не просто в мішень, а у задану частину мішені. Є напрацювання в галузі електромагнітної зброї, причому не теоретичні, а цілком практичні, реальні, і навіть продані іноземному замовнику у вигляді прототипу.

Трохи більше часу може зайняти проєктування крилатої ракети «з нуля». Але, як бачимо на прикладі ракети «Нептун», що розробляється в КБ «Луч», і на цьому напрямку ми вже непогано просунулись.

Трохи гірша ситуація з балістичними ракетами. Технологія їхнього виробництва набагато складніша. Так, наприклад, корпуси твердопаливних двигунів виготовляють шляхом намотування волокна на оправку. Оправка має близько метра в діаметрі й до кількох метрів у довжину, а намотувати треба з постійним (або змінним за певним законом) кутом, при цьому контролювати рівномірне змащування волокна зв’язувальними речовинами, не допускати непроклеїв, каверн (порожнин — ред.) та інших дефектів. Робиться така операція на спеціалізованих верстатах. Вони в Україні є, але все одно коштує цей процес досить дорого й вимагає висококваліфікованого персоналу. З яким, на жаль, ситуація не найкраща.

Системи управління та системи наведення балістичних ракет також значно складніші за  аналогічні пристрої для крилатих ракет. Перш за все, вони мають бути розраховані на значно вищі швидкості. Дозвукові крилаті ракети літають з швидкістю 800-900 км/год, а балістичні — 3000-7000 км/год. Відтворювати прилади управління радянської розробки зараз немає сенсу, бо вони не забезпечують потрібної точності, а обстріл цілей залпами, як це передбачалося в СРСР, ми не потягнемо з фінансових міркувань. Тож ці системи доведеться робити майже з нуля. Наскільки мені відомо, роботи в цьому напрямку ведуться.

Перспективна крилата ракета «Аист» (Білорусь), в якій використано двигун МС-400.

Яка роль ракетного озброєння у стримуванні збройної агресії?

Вагома, але не вирішальна. Кінець кінцем, ракета крилата чи балістична — це лише кількадесят, ну може, кількасот кілограмів вибухівки. Цебто, один зруйнований міст, один пошкоджений залізничний вузол чи аеродром, один знищений штаб. Будь-який ударний літак несе з десяток бомб, здатних спричинити такі ж самі втрати, а важкий бомбардувальник — так і більше сотні. Звичайно літак можуть збити, і зробити це легше, ніж перехопити ракету, але великі держави мають величезний парк ударних літаків — усі не позбиваєш.

Ракетне озброєння стало істотним фактором стримування тоді, коли подружилося з зброєю масового знищення. Одна ракета з ядерною боєголовкою, хай навіть невеликою, потужністю 300 кілотонн — це вже не один міст, а ціле місто. Це еквівалент 300 звичайних бомб калібром одна тонна або 3000 бомб калібром сто кілограмів.

Озброївшись радянським довідником або увімкнувши який-небудь симулятор ядерного вибуху (наприклад, Outrider) та скинувши умовну боєголовку на, скажімо, багатостраждальний Воронеж, побачимо, що втрати складуть близько 170 000 загиблих та 270 000 поранених. Така кількість жертв змусить замислитись навіть росіян, незважаючи на те, що вони малочутливі до втрат живої сили та мирного населення.

Але зброя масового знищення нам найближчим часом не світить. З цілого ряду технічних і політичних причин, які самі по собі варті окремого дослідження.

Міжконтинетальна балістична ракета Р-36М (у країнах НАТО мала назву «Сатана»), розроблена конструкторським бюро «Південне»  у Дніпропетровську, несла 10 ядерних зарядів. Після розпаду СРСР зняті з бойового чергування ракети використовували для запуску цивільних супутників під модифікацією «Дніпро». Фото: Дмитро Ларін, «Українська правда».

Якщо після прочитання цих рядків виникло враження, що Україні нема сенсу займатися розбудовою ракетного щита, то це враження хибне. Річ у тому, що особливого вибору в нас просто нема. Наша авіація в поганому стані. Літаки радянського виробництва почнуть масово виходити з ладу вже у 2025—2030 роках, а пізніше їхня експлуатація стане просто небезпечною.

Крім того, через моральне старіння, ефективність наших літаків падає на очах. В Україні розробляється кілька проєктів штурмовиків поля бою, але ударні літаки для стратегічних бомбардувань нам зараз однозначно не під силу. Тому хочеш не хочеш, а нам доведеться розвивати ракетне озброєння й за допомогою ряду нестандартних рішень підвищувати його роль у стримуванні агресора.

— У якому стані зараз галузь ракетобудування?

У поганому. Багато підприємств галузі збанкрутувало. Оснащення для виробництва Х-55 (радянська стратегічна авіаційна крилата ракета, розроблена в кінці 1970-х – початку 1980-х років для озброєння стратегічних бомбардувальників — ред.) знищено. Технологічні зв’язки порушено. Директор Павлоградського хімзаводу, де виробляється ракетне паливо, нещодавно оголосив про масове звільнення у зв’язку з відсутністю фінансування.

Випробування українського ракетного комплексу «Вільха-М» 4 квітня 2019 року відбулися успішно

Так-сяк викручується КБ «Південне» — там вдалося не лише зберегти інфраструктуру та кваліфікований персонал, а й модернізувати деякі напрямки. Зокрема, нещодавно там запустили найпотужніший в Україні суперкомп’ютер, який використовується для розрахунку обтікання й теплових режимів швидкісних літальних апаратів. До речі, комп’ютер поки що недовантажений, і машинний час може бути проданий стороннім організаціям. Звертайтеся. 

Чи володіємо ми повним циклом виробництва ракет? 

— Для виробництва крилатих ракет — володіємо. Окрім, хіба що електроніки. З електронними компонентами в нас погано. Але це не перепона. Є доступні на ринку компоненти у військовому виконанні, є способи використати цивільний ширпостач.

Так, наприклад, для радіаційно-стійких приладів інколи використовуються мікросхеми в стандартному виконанні, але ті, які пройшли перевірку на радіаційну стійкість. Технічний процес виготовлення мікросхем передбачає певний дрейф параметрів (в межах стандарту), тож із сотні копійчаних мікросхем одна-дві цілком можуть виявитись радіаційно-стійкими. Якщо їх знайти, провести сертифікацію, випробувати, то цілком можна обійтись без замовлення спеціальних мікросхем, які значно дорожчі.

Повним циклом виробництва крилатих ракет володіє багато країн. Є навіть аматорські конструкції. З балістичними ракетами складніше. Наскільки я знаю, один із компонентів твердого ракетного палива в Україні в товарних кількостях не виробляється, а закупівля його за кордоном досить складна через режим контролю ракетних технологій (РКРТ) і внутрішні бюрократичні фактори.

Частина друга Технічного додатку до РКРТ містить великий список виробів, матеріалів та компонентів, що можуть бути використані для виготовлення крилатих та балістичних ракет. Кожен випадок закупівлі таких матеріалів викликає посилену увагу спецслужб зацікавлених країн (а зацікавлені практично всі), розвідок — технічних, військових і політичних. Один хибний крок може призвести до потрапляння у санкційні списки, причому в деяких випадках автоматично.

Обійти цю перепону можна кількома шляхами. Найбільш перспективним напрямком мені видається розробка нових рецептур палива,  у тому числі твердого, рідкого та желеподібного. Ще перспективнішим шляхом — двигунів на інших фізичних принципах. Кінець кінцем, робоче тіло в камері згоряння не обов’язково гріти за допомогою хімічної реакції, є й інші способи. На жаль, всі дослідження коштують немало грошей і вимагають певного часу.

Хто, окрім України, здатен на подібні розробки?

— Мені трохи прикро згадувати країни, що працювали над створенням у себе повного циклу виробництва ракет у той самий час, коли ми його втрачали. Але озвучити проблему — зробити перший крок до вирішення проблеми, так що доведеться згадати. Повний цикл вже давно мають кілька великих держав — США, Франція, Китай, Росія.

У випадку з Францією рішення про власний повний цикл і власну ядерну зброю було чисто політичним. Цікаво, що за іншими програмами французи охоче співпрацюють з Великобританією (яка, до речі, втратила повний цикл) та Німеччиною. Німці цілком могли б також опанувати повний цикл і ядерні технології, але вісімдесят років тому вони показали себе не з найкращого боку, тому зараз їх «б’ють по руках» превентивно.

Порівняно недавно повний цикл отримали Ізраїль, Іран, Пакистан, Індія. Не зовсім зрозуміла ситуація з повним циклом у КНДР. З одного боку, результати роботи корейців помітні неозброєним оком, особливо з Південної Кореї та Японії, з іншого — такий стрімкий прогрес у ракетобудуванні свідчить або про надзвичайно результативну агентурну роботу, або про зовнішню допомогу. Я навіть здогадуюсь, звідки вона надходить. Там недалеко, особливо морем.

Повний цикл для виробництва ракет малої дальності, авіаційних некерованих та ракет залпового вогню має багато країн.

Який шлях проходить розробка ракети від проєкту і до втілення та прийняття до озброєння? 

— Надзвичайно складний. Починається все з того, що один із підрозділів Міністерства оборони формує ОТВ — оперативно-тактичні вимоги до нового виробу. На основі ОТВ створюється ТТЗ — тактико-технічне завдання. Як правило, цей документ розробляється Центральним науково-дослідним інститутом Збройних сил, але інколи розробку документа передають в менший, але профільний заклад. На цьому етапі підключаються потенційні розробники — зазвичай, фахівці та керівники профільних підприємств. Фахівців у нас мало. Тих же ракетників радянські виші штампували по кількасот на рік, але в професії залишаються одиниці. Так що всі з усіма знайомі, всі з усіма перетиналися на конференціях, нарадах та полігонах. Тож із підключенням проблем не виникає.

Головки самонаведення для оперативно-тактичних ракетних комплексів «Грім-2» і Сапсан в авіаційно-технічному комплексі. Фото: Український мілітарний портал

Проблеми починаються під час узгодження вимог ТТЗ. Замовники часто висувають зависокі вимоги, розробники — посилаються на можливості власних підприємств, кадровий голод та імпортні обмеження на певні види деталей та компонентів. Кожна сторона намагається домогтися, щоб урахували саме її позицію.

Цікаво, що військові, зазвичай, не цікавляться собівартістю нового виробу. На мою думку, це не зовсім правильно, і в історії є немало прикладів, коли неврахування цього параметру призводило до військово-політичної катастрофи. Так, наприклад, «Тигр» був чудовим танком, потужним, добре броньованим, а його гармата «ахт-ахт» («вісім-вісім», цебто калібру 88 міліметрів) пробивала американські «Шермани» наскрізь. Але коштував «Тигр» як кілька «Шерманів», та ще й за технологічністю відставав. Відповідно, й набудували «Тигрів» вдесятеро менше.

Результат відомий. Я б сказав, що помилку німців не варто повторювати, й собівартість — така ж само важлива характеристика військової техніки, як і швидкість чи дальність.

Але повернемось до процесу розробки та впровадження нового виробу. Після того, як замовники та розробники узгодять ТТЗ, починається розробка планів науково-дослідної роботи (НДР). Більшість розробок закінчуються саме на цьому етапі. Задоволені розробники отримують гроші, менш задоволене Міністерство оборони — стос паперів.

Пробний пуск ракет «Вільха-М», 4 квітня 2019 року. Ці ракети керовані двома каналами — інерціальним і супутниковим

Якщо проєкт проходить цей етап, починається дослідно-конструкторська робота (ДКР). На виході цього етапу маємо вже не лише папери, а вже й щось летюче. Інколи вдало, інколи не дуже. Визначають вдалість на наступних етапах: спочатку заводських, потім відомчих, і нарешті на державних випробуваннях. За їхніми результатами вже збирається комісія й новий виріб потрапляє спочатку у дослідну експлуатацію, а потім і в постійну.

Усі етапи фіксуються підписами відповідальних осіб. Кількість підписів на кожному етапі зростає. На одному з документів, що фіксував передачу невеличкого виробу в дослідну експлуатацію, для підписів було відведено чотири сторінки.

На мою думку, ця система вкрай недосконала й навіть шкідлива, особливо під час війни, але способу змінити її я не бачу.

Яка максимальна дальність пуску ракети виробництва української оборонної промисловості?

 — Оголошена дальність пуску «Нептуна» — 280 км. Обмеження штучне, викликане згаданим вище РКРТ. Як правило, конструкція має певні резерви для модернізації й у разі виходу України з РКРТ або настання особливого періоду дальність може бути збільшена. Але, звісно, це лише моє особисте припущення, і не більше.

Дальність стрільби «Грім-2» становить для експортної модифікації ті ж самі 280 км, а для версії, призначеної для озброєння ЗСУ — 500 км. Крім того, були повідомлення про можливість збільшити дальність до 1200-1500 км. Технічно це нескладно, все упирається виключно у політичну волю.

Випробування протикорабельної ракети «Нептун», 2018 рік. Фото: Рада національної безпеки і оборони

Які ракетні проєкти зараз реалізуються в Україні? ЗМІ повідомляли про випробування таких моделей, як «Вільха», «Нептун» та «Грім-2». 

«Вільха» — тактичний ракетний комплекс. Його ракети мають калібр 300 мм, маса бойової частини становить 250 кг. Ракети керовані, причому система управління має принаймні два канали — інерціальний та супутниковий. Супутниковий забезпечує більшу точність, але може бути заглушений перешкодами, інерціальний, відповідно, менш точний, але його не заглушити. Завдяки системі наведення точність влучання вдалося довести до 15 м. Для порівняння — точність влучання близької за характеристиками ракети комплексу «Смерч» — 300 м, а значно дорожчої та важчої ракети тактичного комплексу «Точка-У» — 150—200 м. Існує також модифікація «Вільха-М», яка має дальність до 120 км (як і згадана вище «Точка-У»).

Ракета комплексу РК-360МЦ, більш відомого як «Нептун» — класична дозвукова крилата ракета з усіма її недоліками та перевагами, про які сказано вище. Дальність польоту 280 км. Розробники голівки самонаведення задекларували підвищену стійкість до перешкод. Також «Нептун» має сучасну, зручну в користуванні систему прицілювання. У склад комплексу входить шість пускових установок, які керуються машиною рухомого командного пункту. Відповідно, у залпі може бути випущено до 24 ракет одночасно. Цього вистачить, аби повністю знищити великий ударний корабель будь-якого класу або вивести з ладу більшу частину ордера десантних кораблів і зробити висадку масового десанту неможливою.

«Грім-2» — експортна назва оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан». Це довгобуд української ракетної галузі. Наразі «Грім-2» проходить випробування. Це сучасний ОТРК з високою точністю та можливістю самонаведення на кінцевому етапі польоту. Його ракета летить з високою швидкістю по балістичній або псевдобалістичній траєкторії і являє собою важку ціль для систем протиракетної оборони. Крім того, він має потужну боєголовку масою до 480 кг.

Крім згаданих ракет також заслуговують уваги вироби серії «Тайфун». Це ракети для реактивних систем залпового вогню розробки КБ «Південне». «Тайфун-1» має калібр 122 мм та дальність пуску 40 км, що, до речі, вдвічі більше ніж у снаряда «Град» такого ж калібру. «Тайфун-2» має калібр 220 мм та максимальну дальність 65 км, а «Тайфун-4», відповідно, має калібр 400 мм та максимальну дальність до 280 км.

Чимало перспективних розробок, серед яких є надзвукові протикорабельні ракети, гіперзвукові літальні апарати ударного та розвідувального призначення, оперативні та оперативно-тактичні ракетні комплекси.

Ведуться роботи над зенітно-ракетними комплексами (ЗРК) малої та середньої дальності. Існує кілька проєктів спеціалізованих протидронових ЗРК.

Одна з перспективних надзвукових протикорабельних ракет, яку розробляє Україна

Є цікаві проєкти ракет-носіїв. Два роки тому народився проєкт побудови космодрому в Україні. На жаль, політична обстановка змінилася не в найкращий бік, і найближчим часом цей проєкт навряд чи отримає продовження. Але розробляється одразу кілька ракет повітряного старту (проєкт створення плавучого стартового майданчика в Херсонській області висував Південний машинобудівний завод на початку 2019 року, але чинний голова Державного космічного агентства України Володимир Усов підтримує варіант повітряного старту — ред.).

У найбільш реалістичному проєкті, що розробляється в КБ «Південне» ракета  завантажується у транспортний літак Ан-188, перевозиться в заданий район Атлантичного океану, там скидається, в повітрі запускає двигун і виводить на орбіту корисний вантаж масою до 450 кг.

Розробляються й інші ракети-носії різних класів, від легкого до надважкого. Так, ракета Маяк-SH-7 здатна вивести на низьку навколоземну орбіту до 125 т, чого цілком достатньо навіть для пілотованої місії на Місяць. Щодо Місяця теж є з десяток цікавих проєктів — тут і робот «Еней» для проникнення в лавові трубки на поверхні Місяця, і всюдихід, і кілька апаратів, здатних здійснити посадку, і навіть проєкт місячного поселення. Утім, Місяць — це тема для окремої великої розповіді.

Також є кілька проєктів багаторазових космічних апаратів, як пілотованих, так і безпілотних.

Схема повітряного запуску ракети-носія

Ці розробки знаходять втілення нині чи так і залишаються на папері? Чи готова ставити їх держава на озброєння?

 — Більшість розробок лишається на папері. До стадії виробництва доходить не більше відсотка усіх розробок, а може й менше. Але не поспішайте шукати зраду. Це нормальна ситуація для всіх країн та усіх часів. Так, наприклад, «Скунси» — група розробників, що займалась літаками-розвідниками, створили не менше десятка різних конструкцій, перш ніж зупинитися на тому, що потім стало легендарним «Чорним птахом» SR-71. Це шедевральний літак, передовий практично за всіма показниками, тож нічого дивного, що підбиралися до цього досягнення не завжди прямими шляхами.

Один із відомих «законів Мерфі» говорить, що необхідність докорінних змін в конструкції зростає прямо пропорційно ступені її готовності. Так от, це щира правда. Досить часто наприкінці етапу ДКР стає зрозуміло, що так, як зробили —  робити не можна, а треба робити по іншому.

При цьому над головами розробників дамокловим мечем висить фінансова звітність, і якщо раптом виявиться, що кошти витрачено даремно, то полетять голови. Тому інколи розробники просто змушені добивати заздалегідь неефективну або навіть непрацездатну конструкцію, аби тільки не потрапити під службову невідповідність чи кримінальну відповідальність.

Але найчастіше на впровадження хорошої розробки просто не дають грошей. Інколи тому, що нема; але, зазвичай, тому що численні керівні документи так чи сяк це забороняють. У результаті на фронті не вистачає сучасного озброєння й гинуть люди.

Тому якщо раптом знайдеться людина, що знищить безглузді бюрократичні перепоні у військовій сфері, то розробники й замовники охоче скинуться на великий пам’ятник такому герою.

Американський літак Lockheed SR-71 Blackbird, якому належить кілька рекордів серед пілотованих апаратів. Фото: НАСА

Керівник згаданою вище групи «Скунсів», видатний авіаконструктор Кларенс Джонсон, створив чотирнадцять правил роботи, й більша частина їх стосується не аеродинаміки чи двигунів, а саме максимального полегшення бюрократичного тиску. Нашим замовникам та керівникам не завадило б вивчити ці правила й щорічно здавати по ним залік.

— Окрім військової сфери де ще застосовуються наші розробки?

— Багато де. Перш за все, звісно, в космічній галузі, втім, це варто винести окремим пунктом. В авіації. Ракетні системи навігації, управління, конструктивні матеріали, технологія виробництва дуже схожі на авіаційні, тож інженер-ракетник, як правило, легко переходить в авіаційну галузь і навпаки. Згадані вище крилаті ракети Х-55 будував Харківський авіаційний завод.

Технології ракетобудування широко використовуються у новітній галузі — проєктуванні та будуванні безпілотних літальних апаратів (БПЛА). Власне, крилата ракета — це і є БПЛА, тільки спеціалізований. Отже, технології та готові рішення кочують в обох напрямках, і галузі допомагають одна одній. Опосередковано, через галузь БПЛА, ракетобудування впливає на всі галузі, що пов’язані з безпілотниками — аеророзвідку, картографію, геодезію, сільське господарство, доставку термінових вантажів.

Якщо рахувати не лише прямий зв’язок, а весь досвід, отриманий під час розвитку ракетобудування, то список буде дуже великий, значно більший навіть за згаданий вище підписний лист на чотири сторінки. З найбільш відомих прикладів — матеріал тефлон. Той самий, що ним вкриті сковорідки. Так, цей матеріал — побічна дитинка ракетобудування.

Радянська ракета Х-55 в музеї Харківського авіаційного заводу. Фото: Wikipedia

А якщо порахувати й зовсім непрямі зв’язки, то ракетобудування щорічно рятує від голодної смерті 50—100 мільйонів людей. Тому що саме завдяки ракетам з’явилася космонавтика й саме завдяки ракетам навколо Землі зараз крутиться кількадесят метеосупутників, а вже завдяки, зокрема, їм урожайність зросла настільки, що дозволяє прогодувати вісім мільярдів ротів.

І навіть котиків, яких ми постимо у «Фейсбук», було б дуже важко постити без супутникового зв’язку. Який працює, знову ж таки, завдяки ракетам.

— Як ракетобудування пов’язане з дослідженням космосу?

— Найтіснішим чином. Усі наші космічні програми — теж породження військового ракетобудування. Ракета Р-7, яка вже шістдесят років виводить на орбіту космічні кораблі та супутники, проєктувалася як міжконтинентальний носій ядерної боєголовки. Знадобився геній Сергія Корольова, щоб заздалегідь закласти в конструкцію елементи, які дозволили використати її для космічних досліджень. Я впевнений, що він зробив це навмисно, перехитрувавши таким чином і радянське Міністерство оборони, і навіть КДБ. Нагадаю, за аналогічну спробу Вернер фон Браун (німецький, а згодом американський конструктор бойових і цивільних ракет — ред.) потрапив до буцегарні й провів там кілька тижнів.

Ракету-носій «Протон» теж було створено для доставки надважкої боєголовки масою кілька десятків тон, а також для виведення на орбіту космічних апаратів військового призначення.

Супутники дистанційного зондування Землі, ті самі, завдяки яким кожен з нас має в кишені навігатор з докладними мапами будь-якої країни, народилися як розвідувальні супутники. Знаменитий телескоп «Хаббл» — близький родич американського розвідувального супутника «Keyhole».

«Космічний човник» Space Shuttle, завдяки якому виведено на орбіту «Хаббл», немало супутників і більшу частину Міжнародної космічної станції, також розроблявся в першу чергу для військових цілей.

Наскільки перспективними є розробки «Південмашу»? Чи є проєкти, що реалізуються спільно із зарубіжними партнерами?

  Є, й немало. Найбільш відомим проєктом, мабуть, можна вважати співпрацю по ракеті-носію «Антарес». Головним виконавцем по цій темі є американська космічна та військова компанія Orbital ATK Inc. Україна в цьому проєкті робить перший ступінь.

У програмі «Вега» нам дістався навпаки, блок маршового двигуна четвертого ступеня. Ця програма робиться спільно з Європейським космічним агентством. Спільно з корейським інститутом аерокосмічних проєктів ми робимо турбонасосні агрегати (це найскладніша частина ракетного двигуна) й кульові балони високого тиску. Є програми співпраці з Індією та Китаєм.

Є шанс на відродження проєкту пусків українських ракет з космодрому в Алкантарі, Бразилія, але я б не  сказав, що він дуже високий.

Ракета-носій «Антарес» успішно стартувала з космодрому Воллопс, штат Вірджинія (США), 15 лютого 2020 року. Фото: Південмаш

Якщо ж поставити питання ширше й вважати партнерами ще й грантодавців, то коло співпраці розширюється ще більше. Наприклад, в межах Рамкової програми Європейського союзу з розвитку наукових досліджень і технологій ведеться розробка нового теплозахисного матеріалу. Головна його відмінність можливість багаторазового використання. Це відкриває шлях до гіперзвукових ракет, а також до космічних човників нового покоління, легших, дешевших, безпечніших. Мені дуже приємно, що Україна не лишається осторонь від цієї тематики.

По оборонній тематиці є спільні проєкти з Польщею, Туреччиною, Китаєм, Саудівською Аравією та іншими країнами.

8 серпня 2019 року поблизу Ньонокси (Архангельська обл. РФ) трапилася неприємна для росіян та гучна історія з випробуванням їхньої новітньої розробки, імовірно, з двигуном на ядерному паливі. Чи справді окрім Росії ніхто не брався за розробку двигунів на ядерному паливі? 

Чому ж не брався. Розробки ядерних ракетних та авіаційних двигунів ведуться вже більше сімдесяти років із середини минулого століття. Було створено кілька наземних випробувальних стендів, кілька літаючих лабораторій з реакторами на борту.

Найближче до втілення конструкції у реальність підібралися американці. Їхній проєкт SLAM Pluto (абревіатура означає Supersonic Low Altitude Missile — «Надзвукова низьколетюча ракета») являв собою безпілотний літальний апарат значних габаритів, який мав нести шістнадцять термоядерних боєголовок, а також завдавати додаткових втрат за рахунок ударної хвилі  від надзвукового польоту та забруднення місцевості викидом радіоактивного повітря з реактора. Планувалося, що після успішного бомбардування ракета має літати зигзагом над територією супротивника, поки її не зіб’ють або до повного вичерпання ресурсу. Конструкцію було частково втілено у метал, а реактори випробувано на землі.

Трохи менш відомий британський проєкт Avro Z-59 передбачав лише одну боєголовку, але також мав лишати за собою смертоносний радіоактивний слід.

В СРСР проєктувалося кілька атомних літаків (до речі, вони мали бути оснащені ядерними двигунами, створеними під керівництвом українця Архипа Люльки), й обговорювалась ідея перетворити один з таких літаків у величезну крилату ракету.

— А є сенс у подібних розробках?

Усі ці проєкти були зупинені, тому що сенсу в подібних розробках нема.

Причини зупинки прості високий ризик, неможливість повномасштабних випробувань, сумнівна ефективність. Побоювання ризику, як ми зараз бачимо, виявились цілком справедливими випробування в Росії  скінчились аварією та зараженням місцевості. Неможливість повномасштабних випробувань також очевидна пуск призведе до сильного зараження місцевості, і приховати це не вдасться. Пропущене крізь реактор повітря стане радіоактивним і швидко рознесеться по всій планеті.

Теза щодо сумнівної ефективності може здатися парадоксальною, але лише на перший погляд. Як не крути, але це крилата ракета, нехай з іншим двигуном, але все одно стара добра крилата ракета легка ціль для сучасних систем ППО. Як уже говорилося вище, ідеальна крилата ракета масова та дешева; її завдання наситити систему протиповітряної оборони супротивника і прорватися за рахунок масовості. Ракета з ядерним реактором на борту ані масовим, ані, тим більше, дешевим виробом бути не може.

Чи загрожують такі ракети світу і, передусім, Україні? 

Головна перевага цієї ракети необмежена дальність польоту, цебто можливість атакувати з несподіваного боку, але США, потенційний супротивник Росії, і так будують всеракурсну систему протиповітряної і протиракетної оборони, остерігаючись терористичних ракетних атак. Тож несподіваної атаки не буде.

Тож загроза світу від цієї розробки пов’язана переважно з можливістю нештатних ситуацій. Які з огляду на російський стиль поводження з технікою просто неминучі. Що, власне,  й було продемонстровано у серпні 2019 року. Витоки радіації загрожують світу та Україні значно дужче, ніж гіпотетичне використання «Буревестника».

Хоча є й інша загроза перш за все, для самої Росії. Запустивши цю програму, Путін вистрілив собі в ногу. Реагуючи на новий виток гонки ядерних озброєнь, держави усього світу вживають всіх можливих заходів протидії. Країну-ініціатора перегонів б’ють санкціями, душать низькою ціною на нафту, одразу кілька держав оголосили програми розробки гіперзвукових ракет, а НАСА відновило роботи по ядерних ракетних двигунах.

Не забуваймо, що минула холодна війна закінчилася крахом СРСР. Але до того світ кілька разів опинявся на межі «гарячої» ядерної війни. Сподіваюся, цього разу до таких крайнощів не дійде.

Редакція веб-сайту Uatom.org.