Ядерні шахти України. Як виглядав третій в світі арсенал атомних бомб

Після розвалу СРСР Україна посідала третє місце у світі за кількістю ядерних боєголовок. У її полях і лісах ще на початку 90-х приховували 1272 бомби, здатні знищити Землю кілька разів. Грізніший арсенал був тільки у США і Росії.

Причини, через які Україна відмовилася від ядерного озброєння, називають різні. Домінуючою була геополітика з нальотом лицемірного гуманізму, який відгукнувся українцям у 2014 році анексією Криму і війною на Донбасі.

У червні 2018 го в інтерв’ю “Українській правді” Леонід Кравчук, який фактично дав старт Будапештському меморандуму, розповів про сильний тиск з боку американців. Тоді, в першій половині 90-х, у Вашингтоні пригрозили Києву блокадою в разі відмови від ліквідації боєголовок.

У результаті, до початку ХХІ століття від 43-ї ракетної армії майже не залишилося і сліду.

Уламки колишньої військової величі і урочистості інженерної думки зберігають на стику Миколаївської та Кіровоградської областей. У 30 км від міста Первомайськ, на місці колишнього 309-го полку 46-ї ракетної дивізії, відкрито Музей ракетних військ стратегічного призначення.

Сьогодні в установі, що відноситься до Міноборони, працюють 50 осіб. Є серед них і офіцери-ракетники, які ревно захищають те, чого повернути вже неможливо: їх молодість і військову міць уже неіснуючої країни.

Тримаючись майже 20 років на ентузіазмі працівників і грошах туристів, музей не робить винятку для журналістів. Сюди пускають тільки по квитках. Наземна екскурсія коштує 120 гривень для людини, підземна — 250.

Година професійної зйомки обходиться у 2 300 гривень.

Як швидко балістична ракета могла долетіти до Америки з України, якою була система захисту надсекретних об’єктів, чим підземний командний пункт схожий на підводний човен і як виглядав ракетний караван — у репортажі УП.

 

“Боже, я б тут гриби вирощував!”

—  Зараз над нами мінні поля. МОН-50 і МОН-100 (протипіхотні міни — УП). Ходімо, — веде прохолодним підземним тунелем 56-річний Володимир Солоненко.

Сьогодні він — завідувач експозиційним відділом музею. У минулому — офіцер і підполковник, який мав доступ до держтаємниць за так званою “першою формою допуску”.

Солоненко очолював спеціальну службу 46-ї ракетної дивізії, що дислокувалася в Первомайську. У зоні його відповідальності було все, що пов’язано з пуском і блокуванням ядерних боєголовок.

Під час екскурсії в розповідях Володимира Солоненка трапляються дієслова у теперішньому часі. Начебто ця колишня секретна база ще працює і готова завдати смертоносного удару ворогові.

Схоже, спогади, як фантомні болі, не дають Володимиру до кінця повірити, що ядерна велич — давно в минулому.

У підземному коридорі довжиною 150 метрів через десятиліття стабільно 12 градусів тепла.

— Один був тут, каже: “Боже, я б тут гриби вирощував!”, — сміється Солоненко. — Над нами зараз близько чотирьох метрів ґрунту й сітка під напругою в 1 730 і 835 вольт.

Різкий поворот направо, ще один коридор.

— Кабелі бойового управління під тиском, — ділиться гід. — Якщо ви хочете розрубати їх, проткнете, повітря почне виходити — спрацює сигнал, що хтось вліз в систему.

— Нічну зміну ми називали “паршивою”, — продовжує він. — Якщо потрібно було заступати о третій годині ночі, говорили — “йти в собаку”.

За трьома масивними, герметичними дверима, у яких зупиняється Володимир, серце ракетних військ — командний пункт. 125-тонна монолітна капсула зі склопластику, яку опустили в надміцну шахту, що йде майже на 50 метрів вниз.

Якщо пояснити простіше, командний пункт — немов підводний човен, який помістили вертикально під землею. Або 12-поверховий хмарочос. 

При цьому 12-рівнева капсула ніби “зависла” в шахті на 20 амортизаторах, що пом’якшують сейсмоудар при ядерному вибуху.

В Україні було 18 таких пунктів.

— Щоб потрапити під землю, потрібно було зв’язатися з офіцерами внизу, — розповідає Солоненко. — Начальник штабу видавав на кожен день пароль — назва міста СРСР з цифрою.

Припустимо, сьогодні пароль “Київ5”. Я дзвоню вниз, мені кажуть: “Три”. Тоді я повинен відповісти: “Киев2”. Щоб в сумі було п’ять.

Після цього потрібно набрати ще код з шести цифр, і за допомогою гідравліки двері, за якими міститься ліфт, відкриваються.

— Кожні такі двері важать тонну. І працюють за принципом шлюзування, — показує екскурсовод, перш ніж впустити двох журналістів УП в 11-й відсік.

Підземний хмарочос

Крихітний ліфт опускається зі швидкістю 0,33 метра на секунду. До передостаннього, 11 рівня, розташованого на глибині 45 метрів, він добирається приблизно за півтори хвилини.

Коли двері в приміщення відкривається, у Володимира Солоненко азартно блищать очі. Помітно, що він — у рідній стихії.

Залишені тут пластикові панелі з кнопками й датчиками виглядають бутафорськи. Але деякі агрегати працюють на втіху туристам, видаючи автентичні звуки.

На стіні висить герб України, в кутку — згорнутий радянський прапор 309-го полку.

— Ви сідайте, — пропонує Володимир, який прослужив за таким пультом 17 років. — Ми зараз з вами балістичну ракету будемо запускати.

Алгоритм пуску ракет з ядерними боєголовками — складний процес, який покликаний максимально виключити помилки.

Уміння швидко приймати рішення, тримати язик за зубами, реагувати на нестандартні ситуації, стресостійкість і партійний квиток — ось неповний перелік вимог, які висували до тих, хто служив біля пульта.

Офіцерів бойових обслуг називали “стратегами”.

Команду на початок апокаліпсису могли дати тільки три людини: Генсек, міністр оборони і начальник генштабу.

— Щоб запустити звідси ракету, я повинен був отримати з Москви три накази, — показує на порожнє табло Солоненко. — “Бойовий режим”, “Пуск” плюс шестизначний шифр.

Якщо прийшла циклограма з трьох команд — це вже ядерна війна.

Система передбачала блокування несанкціонованого запуску ракет, якби якісь Іванов та Петренко вирішили самостійно показати “кузькіну мать західним імперіалістам”.

— Коли прийшли накази (з Москви — УП), он у тій шухлядці лежали ключі пуску ракети, — показує Володимир. — У червоному футлярі ключ першого номера — вставлявся сюди. У синьому — другого, його сюди.

І натискалася кнопочка. Вона, до речі, не червона, як усі думають, а сіренька.

Для запуску двоє офіцерів повинні були працювати чітко і злагоджено. Інтервал між їх діями — не більш півтори секунди.

— Якщо більше, то нічого не вийде, — каже Солоненко. — Це називалося “стабільність обслуг”. Люди працювали завжди в парі і навіть у відпустку разом йшли. Вони розуміли один одного з півслова.

— Так — ось кнопочка “на старт”, — пропонує Володимир журналістам УП імітувати, нарешті, армагеддон. — Пальчик — сюди. Раз два три! Пуск!

У підземному командному пункті включається автентична сирена.

— Ось так, через 22 хвилини ракета досягне території США, — усміхається підполковник на пенсії. — Півжиття тут у мене пройшло.

 Але ви не думайте, хлопці, що так легко це все. Відповідальність колосальна.

Щоразу вони запускали ракети, спрямовані на США. У тренувально-бойовому режимі. І в особливо напружені моменти піднімалися нагору мокрими, ніби розвантаживши вагони.

 

Боєголовки в “складах із продовольством”

Колишній 309-й полк з позивним “Таймень”, в якому сьогодні приймають туристів, входив в 46-ю дивізію 43-ї ракетної армії.

На території в 10 га містився підземний командний пункт і одна пускова установка. Ще 10 шахт з ракетами були розкидані в радіусі 30 кілометрів.

У полку вахтовим методом служили 7 офіцерів, 4 прапорщики і 30 солдатів.

Про те, що тут, під землею, заховані балістичні ракети, здатні ліквідувати такі великі держави, як США, жителі навколишніх сіл і міст не здогадувалися.

— На паркані було написано “Склади з продовольством”, — розповідають у музеї. — Народ знав, що тут військові, але чим саме вони займаються, зберігали в найсуворішому секреті.

Візуально дислокація полку виглядала як набір з декількох одноповерхових будівель.

Усе, що було пов’язано з транспортуванням ракет, відбувалося пізно вночі.

У дивізії була окрема військова частина ТРБ — технічна ракетна база, в якій служили 1 500 осіб. Технарі, що займаються перевезенням, установкою і усуненням несправностей.

У музеї наочно можна побачити масштаби того, що відбувалося вночі в різних закутках на території колишнього Союзу.

— Ось спеціальна машина-перевізник, — показує Володимир Солоненко на величезний МАЗ. — У нього всередину по рейках завантажували ракету.

Разом із нею ця махіна важила 264 тонни, розвиваючи максимальну швидкість 40 км/год.

На базі до роботи підключалися ще два суперкари: тягач і машина-установник, яка акуратно піднімала ракету вертикально і завантажувала в шахту.

Територія полку мала багаторівневий захист. Тут були п’ять мінних полів, які можна було підірвати дистанційно. Сітки під напругою. Система “Радіан” — невидимий радиолуч, який визначав непрошених гостей. Система “Півонія”, що складається з сейсмодатчиків і реагує на рухи по землі.

У будівлю варти, розташоване у ракетній шахти, вхід був тільки під землею. На башті — танковий кулемет з оптичним прицілом і приладом нічного бачення.

При вищому ступені небезпеки піднятий по тривозі механізований полк із Одеси оперативно перекривав підходи до бази в радіусі трьох кілометрів.

Усю територію маскували сіткою. Навколо розміщували хибні цілі для авіації, супутників і ракет супротивника, теплові пастки. І система димового пуску, яку можна було привести в дію з підземного командного пункту.

— Наприклад, B-52 вилетів з Туреччини, і я міг розрахувати, через скільки він буде тут. На поверхні були величезні балони, які могли задимити так, що в радіусі п’яти кілометрів тут світу білого не видно було, — посміхається Володимир Солоненко і веде далі.

 

45 діб без зв’язку із зовнішнім світом

 — Якби при СРСР цю карту так, як зараз, тут повісили, то і вас би, напевно, теж повісили, — жартома, показує на стіну Володимир Солоненко.

За іронією долі, він ділиться колишніми держтаємницями й розповідає про передові військові технології часів супердержави в одній з кімнат музею з проводкою, яка раптом перегоріла. Перемогти темінь допомагає портативна лампа оператора УП.

— Усі полки були пов’язані між собою кабельними лініями: бойовими, зв’язковими, силовими —розповідає гід. — В одному полку до 500 км кабелю було. Між командним пунктом і ракетою – прямий, магістральний.

Якщо його перебили, на ракеті автоматично включається радіоприймач. Щоб її можна було по радіоканалу запустити.

— У нас, у ракетних військах, не можна, щоб був збій електрики, — продовжує Володимир. — Під землею йдуть два кабелі — від різних підстанцій. Тільки їх рубанули, через 15 секунд на режим виходять два дизеля, по 500 кіловат.

Якщо вони не запустилися, то через 10 секунд включаються два дизелі по 50 кіловат. Якщо і ці не долучилися — хоча такого у нас не буває — внизу, під командним пунктом, є 120 величезних лужних акумуляторних батарей.

Підземна командна капсула могла працювати в автономному режимі 45 діб без зв’язку із зовнішнім світом.

На нижньому поверсі знаходився житловий відсік з туалетом, умивальником, запасами їжі, холодильником і навіть мікрохвильовкою радянського виробництва.

Залежно від ситуації і бойової обстановки, варіантів пуску ракет було безліч. Один з них — ПКП, рухливий командний пункт, який мав усі функції, що і у підземного. До його складу входили до 22 машин.

— Попереду колони — БТР. Машина охорони з кулеметною вежею, машина-їдальня. Машина з командним пунктом. Два готелі, передавальний радіоцентр і т.д., — перераховує Солоненко.

Він впускає в одну з таких машин ракетного каравану, зробленої на базі МАЗа. Усередині все схоже на купейний вагон, тільки тут набагато менше місця.

Тут були кубрики для відпочинку, їдальня, сушарки для взуття і одягу, система кондиціонування і засоби хімзахисту.

Володимир Солоненко шкодує: усі найпередовіші розробки вчених й інженерів за часів Радянського Союзу осідали в військових частинах.

Простий народ, у якого роками не було туалетного паперу, про нові технології міг тільки здогадуватися.

— Уся біда СРСР — щось винайдуть, все засекретять, і воно працює тільки на військову промисловість. У Штатах не так, — зітхає підполковник.

 

Вгадай мелодію, розігнані гіроскопи і мінометний старт

Сьогодні в Музеї ракетних військ стратегічного призначення кілька тисяч експонатів. Багато з них збирають по всіх куточках країни.

Особлива гордість — ракети, які виробляли в Україні, наводячи жах на весь світ.

Вінцем творіння інженерів дніпровського “Південмашу” і численних українських НДІ стала модернізована Р-36М, яку на Заході прозвали “Сатаною”.

На території музею туристів зустрічає зразок 1988 року. З чорним корпусом, зробленим за стелс-технологією. Ракета на кілька метрів вища за дев’ятиповерховий будинок.

— Найбільший у світі бойовий ракетний комплекс “Воєвода”, — розповідає Володимир Солоненко про Р-36М “Сатана”. — Дальність польоту 15 000 кілометрів. Десять бойових ядерних зарядів і 40 хибних цілей. У ППО противника висвічувало 50 об’єктів, я називаю це “вгадай мелодію”.

Один пуск “Сатани” міг знищити все на 300 тисячах квадратних кілометрів.

У “Сатани” так званий “мінометний старт”. Усього лиш 140 кілограмів пороху викидають 211 тонн в небо на висоту 20 метрів. Далі вмикаються двигуни. Це допомагало зберегти ракетні шахти на кілька пусків.

За три хвилини ракета виходила в космос на висоту 300 кілометрів. Вона могла спокійно пройти крізь хмару ядерного вибуху.

— Комп’ютер відключає всю електроніку. Вона летить без управління, щоб електромагнітні хвилі не вивели її з ладу. Потім електроніка знову включається. Комп’ютер прораховує, чи було відхилення від курсу, і коригує політ, — розповідає Солоненко.

На території України таких ракет не було. Вони несли чергування на території РФ і Казахстану.

Але у 43-ї ракетної армії зі штабом у Вінниці був інший руйнівний арсенал. У його основі в 80-х і 90-х були РТ-23, які на Заході називали SS-24 «Скальпель» через неймовірну точність попадання.

Дальність польоту “Скальпеля” — 11 тисяч кілометрів, відхилення від мети не перевищувало 50 метрів.

— До Америки звідси вона долинала за 22—24 хвилини. Несла 10 атомних бомб, які накривали площу в 200 тисяч квадратних кілометрів.

Для знищення такої держави, як Україна, вистачало три-чотири SS-24, — каже Володимир Солоненко.

— Чому ще так боялися цю ракету? — запитує він, і сам відповідає. — Тільки вдумайтеся — готовність до пуску залежала від часу відкриття кришки колодязя. Вона важила 120 тонн, і відкривалася за 8 секунд. Ракета миттєво стартувала.

Система управління на ній була постійно включена, а гіроскопи “розігнані”. 60 тисяч обертів на хвилину, десять років вони безперервно “молотили”.

Довелося будувати підземні холодильні центри, щоб не було перегріву. Це було дуже дорого, але зате ми вигравали (в разі ядерної війни — УП) кілька хвилин без розкрутки гіроскопів.

 

Ілон Маск і люди “другого сорту”

Незважаючи на те, з якими технологіями доводилося зустрічатися на службі, Володимир Солоненко не втратив здатності дивуватися. Він із дитячим захопленням розповідає, як в музей кілька років тому приїжджали байкери.

— Людей сто. Такі мотоцикли! Один був — 12 циліндрів! Коляска зроблена під морду акули. Усе в шкірі. Капець! Скільки живу — такого не бачив. Красень! — вигукує офіцер вже неіснуючих ракетних військ.

Сьогодні Солоненко спостерігає за успіхами Ілона Маска, визнаючи його прогресивність.

— Хоча спочатку вважав його пройдисвітом, — говорить він.

Всупереч реальності, Володимир все ще зберігає залишки оптимізму, вважаючи, що Україна поки не втратила ресурс для відновлення ракетної та космічної галузі.

Повне знищення ракетної армії він вважає помилкою.

— Є така приказка: “Хто сильний, той замовляє музику”. Пам’ятаю, як Кравчук перший раз полетів в США (в 1992-му — УП) .Тоді було ставлення одне. Як тільки зняли останню ракету, ми стали людьми другого сорту, — вважає Солоненко.

На його думку, Україна віддала свою третю в світі ядерну міць “за копійки”.

— Коли знищували ядерні шахти, я говорив, що потрібно вибивати у міжнародного співтовариства гроші. Знищили нашу ракету — будуйте дорогу. І вони б будували. І у нас були б дороги, — упевнений офіцер.

Але думки таких, як Володимир, в верхах не врахували.

Солоненко, який мав доступ до держтаємниці, пішов у 2001-му зі служби з пенсією в 5 500 гривень. І з забороною покидати країну протягом 15 років.

Кілька років тому, коли термін основних зобов’язань закінчився, Володимиру Солоненко, колишньому невиїзним і при Союзі, дозволили, нарешті, оформити закордонний паспорт.

— І куди в першу чергу поїхали? — запитуємо під кінець екскурсії.

— Нікуди. Ще нікуди не їздив, — відповідає, зашарівшись, офіцер, що не побачив в свої 56 світу, доля якого була в тому числі і в його руках.

Автори: Євген Руденко, Ельдар Сарахман, Дмитро Ларін

“Українська правда”.