В’ячеслав Орлов: від «Атомного ядра» до розробки системи ліцензування персоналу АЕС

Колеги з пресслужби Державного науково-технічного центру з ядерної та радіаційної безпеки поспілкувалися з тим, хто зустрів аварію на Чорнобильській АЕС одним із перших. В’ячеслав Орлов на момент аварії 26 квітня 1986 року працював заступником начальника реакторного цеху № 1 з експлуатації, і його відразу викликали на станцію. Він із колегами опинилися в епіцентрі лиха і доклали всіх зусиль, щоб завадити дальшим руйнівним наслідкам.  Слово В’ячеславу Орлову.

Так вже ми влаштовані, що милуємось красою квітів і перших листочків, що несміливо визирають із бруньок, і, мабуть, нема людини, що не посміхнулась би у відповідь на усмішку немовляти. Краса юності розчулює, проте мудріші із нас бачать у ній не лише те, що на поверхні, але й те, що сховано далеко всередині – її потенціал, все те велике і хороше, що лише зріє у неозорому майбутті. Але коли краса юності – у потенціалі, то краса зрілості – у досвіді. Він плугом проорює на чолі глибокі борозни, сріблить скроні і залишає незримі сліди на серці. Той, хто вміє бачити, уздрить у тому сотні і тисячі годин праці, все те, що людина любила, чим жила, що зводила по цеглинці, який вклад внесла у розвиток сім’ї, міста, країни, а відтак – людства.

Ми підготували для вас безпрецедентний матеріал – інтерв’ю з людиною, що присвятила життя тому, аби убезпечити людство від ядерної та радіаційної небезпеки. Побачивши його посеред тисяч таких же, як він, літніх людей, ви пройдете повз, не помітивши. Більшість людей поза галуззю не знають його імені. Але те, що всі ми з вами, переживши Чорнобиль, спокійно і без жодного страху користуємось електрикою, що генерується на АЕС, – значною мірою заслуга саме цією людини.

Він – В’ячеслав Орлов. Для когось – батько і дідусь. Для когось – друг, товариш і колега, для когось – просто пенсіонер. А для когось – людина, що стояла біля витоків системи ліцензування персоналу АЕС. А ще – герой, що отримавши шалену дозу при ліквідації аварії на ЧАЕС, не здався і не полишив галузь, але все своє життя присвятив тому, щоб подібного більше не повторювалось, щоб на АЕС приходили лише високоосвічені розумні та відповідальні люди, для яких культура безпеки – понад усе.

В’ячеслав Орлов, цікавий співрозмовник і ми щиро вдячні за тривалу та відверту розмову, яка тривала не одну годину і не один вечір. Сьогодні, у День вшанування пам’яті ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ми пропонуємо вашій увазі невеликий витяг із нашої розмови.

 

Аварія на ЧАЕС: «Про весь персонал станції  мені говорити важко, я лише про себе розкажу»

Перший і другий блоки на ЧАЕС, на яких я працював, – РБМК теж, але вони все ж мали деякі конструкторські відмінності від третього та четвертого блоків – коли я заходив до приміщення другої черги, впізнавав обладнання, але розміщене воно було по-іншому.

Мене на станцію викликали буквально вночі, відразу, як це все трапилось. Річ у тім, що у разі аварійної ситуації на станції, відбувається оповіщення усіх начальників цехів. Вони виходять на зв’язок і приходять у спеціально обумовлене місце, звідки їх везуть на станцію, де вже розбираються, що саме трапилось і з якої причини.

Тієї ночі начальник мого цеху Володимир Чугунов потрапив на станцію буквально в першу годину після аварії. Тоді сповіщали практично всіх, тож десь близько третьої ночі зателефонували і мені, мовляв, Чугунов наказав разом із старшим інженером з експлуатації прибути на станцію. Я зв’язався одразу з начальником нашої зміни, і запитав, що трапилось – на четвертому блоці якась важка аварія, є постраждалі, але обидва блоки першої черги працюють, сигналізація дозиметричних приладів в центральному залі вищить, тобто вже пішло поширення радіоактивних речовин із четвертого блока. Вони ж одягнули захисні «пелюстки» і продовжили працювати. Зателефонував своєму товаришу і колезі Аркадію Ускову, він жив у кутовому будинку навпроти Будинка культури у Прип’яті, сказав, аби збирався.

Коли ми їхали, то була десь година четверта чи п’ята ночі, бачили, як зі сторони станції на міст заїжджали швидкі. Тобто вже везли постраждалих у медсанчастину.

Коли їхали на станцію, то були просто вражені тим, що бачили здалека: там, де стояв четвертий блок, творилося щось незрозуміле, із рваними абрисами. І якась підсвітка наче, яскрава така, тривожна, так, ніби там пожежа чи що. Фантастичне видовище, нереальне. Очам власним не віриш, бо то величезна будівля, а тут – лише руїна замість неї. Я за кермом, поглядав трохи, а Аркадій каже: «Дивись, дивись, а блока ж то нема!»

Обстановка на станції була дуже напружена, скрізь охорона. Ми зайшли, як звичайно, через санпропускник, перевдяглися, пройшли на свої робочі місця. У нас наче все нормально, але в центральних залах персонал у пелюстках, із залу не виходять, і сигналізація вищить, тобто дозобстановка погана. Але блоки працюють.

Зрештою, нас з Аркадієм Усковим та старшим інженером-механіком п’ятої зміни Олександром Нехаєвим покликали до Чугунова. Сказали, аби ми підійшли до блочного щита четвертого блока, бо треба допомогти хлопцям. Вони вже всі отримали великі дози радіації і вийшли зі строю. Ну, треба, так треба.

Річ у тім, що на станції існує таке неписане правило, що коли трапляється незрозуміла ситуація, яка вимагає рішучих дій, то до справи береться інженерно-технічний склад.

Ми з Усковим та Нехаєвим пішли на блочний щит четвертого енергоблока. Там, власне, особливо шукати не треба, – йди за дев’ятою відміткою по так званому «золотому» коридору, і потрапиш з першої черги на другу, а там і блочний щит… Дорогою ми завернули до щита радіаційної безпеки (щит КРБ, тобто контролю радіаційної безпеки) другої черги, щоб дізнатися, яка дозиметрична обстановка, бо хто його знає, куди йдемо. А там начальник зміни КРБ і заступник начальника служби КРБ сперечаються між собою і допитатися у них нічого неможливо щодо радіації. Але там брудно… Дуже. До якої ступені? Брудно – це коли більше денної дози, а те що там сотні рентген у різних місцях, про це не казали, бо вони й самі не знали.

Виявилося, що прилади, які міряють великі дози, на той момент були здані на держповірку, а тому про реальну ситуацію сказати ніхто нічого не міг. Були лише радіометри, які в нормальній обстановці міряють рівень радіації добре, але не тоді, коли вона зашкалює, бо тоді не зрозуміло, скільки обертів зробила стрілка, а він ще й стукає при цьому. 

Прийшли ми на блочний щит четвертого енергоблока. Блок зупинено, звісно. Персонал метушиться, купами лежать відпрацьовані засоби індивідуального захисту… Сидить Анатолій Андрійович Ситников, заступник головного інженера з експлуатації першої черги, видно, уже доза його «підпирає», схилив голову над столом. Тут і Чугунов, й інші хлопці з першої черги.

Хлопці порозгортали креслення, дивляться, що робити, а головне – як забезпечити подачу охолоджуючої води у реактор, щоб зняти тепловиділення. Бо, приміром, якщо чайник вимкнути з розетки, то тен у ньому швидко вистигає, а в реакторі з тепловиділяючими збірками ситуація зовсім інша, і вони упродовж тривалого часу не вистигають, бо навіть коли нейтронів нема, тобто нема реакції поділу, ще триває природній розпад ізотопів, які були напрацьовані під час поділу урану. Ці ізотопи розпадаються за своїми власними схемами, якісь – за секунди, якісь за хвилини, якісь розпадаються до року, інші – до тисячі років і так далі. Кожен розпад призводить до виділення енергії, тобто твели гріються постійно, особливо у перші моменти, коли виділення йде і від короткоживучих, і від довгоживучих ізотопів. З цієї причини потрібно якомога оперативніше забезпечити знімання цього тепла, інакше воно призведе до розплавлення, як, наприклад, трапилося на АЕС Фукусіма.

Словом, потрібно подати воду. Конкретно нам поставили задачу відкрити регулятор живильної води, хоча б пусковий. Там є пускові, вони меншого діаметру, а є робочі – засуви в людський зріст завбільшки. Хоч би пускові, щоб подати воду у реактор, у барабан-сепаратор, а вона потім потрапляє в реактор. Чому? Тому що, коли перед вибухом реактора різко стало виділятися тепло в активній зоні, то з’явилася пара і вона почала видушувати воду в барабан-сепаратор, і її рівень стрімко підвищився, а там стоять регулятори, які миттєво закривають подачу живильної води, бо переповнюється барабан-сепаратор. У результаті за сигналом підвищення рівня закрились регулятори, а потім все це вибухнуло і проводи обірвались. Загалом, все зафіксувалось у закритому положенні регулятора. Команду відкрити регулятори на живильних вузлах дали Акімову та Топтунову і нас відправили їм на підмогу.

От ми вп’ятьох і пішли на живильний вузол. Власне, там недалеко було – «золотим» коридором, як я пам’ятаю, ми кудись вправо взяли, а потім сходами догори… ліфти, звісно, не працювали. Складно сказати, як зависоко ми піднялись, а тоді завернули за кут і ось він – живильний вузол. Регулятори там стояли такі ж, як і у нас на першій черзі. Виходило, що потрібно два регулятора на одну половину реактора і два регулятора на іншу, маються на увазі барабан-сепаратори, тобто права половина і ліва. Акімов, Топтунов і Нехаєв залишились біля входу, а ми з Усковим пройшли далі.

Світла, звісно, ніякого не було, сам цей коридорчик був низенький, скрізь труби, всякі проводи, вода звідкись зверху тече… Ми пролізли далі, а з іншого боку цей коридорчик виходив на сходи, що вели на вулицю . Там взагалі-то пожежна драбина мала би бути, ззовні по блоку. Але двері, які вели до неї, вже були вирвані, вони десь відлетіли і впали мабуть. Внизу теж драбини не було. Ми з Усковим розібралися, що там крутити, швиденько покрутили, може хвилин 15. Там, власне, не засуви, а регулятори – багато обертів і мало ходу. Покрутили ті регулятори, а далі вода зашуміла, отже, все нормально.

Ну поки Усков крутив (у нас виявились одні рукавиці на двох, тому я йому їх віддав), я, думаю, піду подивлюсь, що й до чого, бо обстановка не дуже оптимістична, десь ухає пара, і якщо доведеться швиденько забиратися звідси, то, може, є десь пройм. То вже ранок був. Ми десь о сьомій годині пішли на живильний вузол. Дивлюсь, а драбина, що зовні була приварена, взагалі обірвалась і впала донизу. І далеко внизу – купа металу і вістря арматури догори стирчать. Тобто стрибати, якби часом що, нема куди. Тим часом Усков закінчив з роботою, Нехаєв, Акімов і Топтунов теж закінчили своє і чекали на нас. Топтунову та Акімову, ми бачили, було вже погано…

Ми знову повернулись на блочний щит, Акімова і Топтунова відправили до медпункту. Вони набігали й намотали скажені дози. Померли вони… в лікарні у Москві від великих доз.

Нехаєва теж відіслали, бо якраз восьма ранку була, час перезміни. Ну ми ще залишились із Усковим. А там прийшла інша зміна і ми ще раз ходили, але вже з іншими хлопцями, на засувки системи аварійного охолодження реактора, ну це туди ж, у той самий коридор, тільки коли ми ходили вперше, то там щось десь ухкало, пара клубочилась і нічого не було видно, може, десь під парою і обвал був. А зараз пара вже конденсувалась і осіла, лише вода стояла скрізь. У закутку стояли засувки системи аварійного охолодження реактора, великі такі, у зріст людини. Ну покрутили ми їх. Важко вони йшли…

Коли повернулися на блочний щит, то за столом уже нікого не було з тих, хто були з самого початку, Ситникова та Чугунова. Потім прийшов начальник наступної зміни Віктор Смагін (він потім теж хворів сильно, і лишився жити в Москві, ми з ним спілкуємося). Я подумав, що треба хоч піти подивитися, що робиться, а то нічого не бачимо і не знаємо. А вже світло було – може, година дев’ята ранку. Навпроти були двері резервного щита управління. Вони були відкриті. Я зайшов, а з протилежної сторони вікна у двір виходили. Я глянув – руїни, безлад, панелі відлетіли…

На щиті був ще Михайло Олексійович Лютов, заступник головного інженера з науки. Він віддавав накази, щоб хтось заміряв температуру графіту, бо не вірив у достовірність тієї інформації, що мав. Згодом ми всі вийшли на резервний щит і подивилися вниз. Все було розірване на шматки, скрізь були розкидані якісь болванки, ніби як деталі збірки, побиті такі, а тоді придивляюсь – графітові блоки! А графітові блоки – це ж активна зона реактора! У них специфічна форма, 600 мм завдовжки, 250 мм заввишки та 250 мм завширшки і, здається, дірка посередині. Ну вони не цілі, надщерблені, побиті. Я до Смагіна й кажу: «Дивіться, графітові блоки!» Питаю: «У вас тут, що графітові блоки валялись?» – «Та ні, – кажуть. – Суботник був. Все прибрали». Стоїш, дивишся, і очам своїм не віриш, що тут валяються деталі активної зони реактора. Ці блоки підлетіли догори і розсипались. Просто на голову не налазить, що таке могло трапитися.

А трохи пізніше на щит зайшов дозиметрист. Ми й питаємо у нього, яка обстановка, а він ніяк не може зрозуміти сам що й до чого. «Хлопці, –каже, – от скрізь зашкалює, а ось в одному місці стрілочка відходить трішки». А там стоїть бетонна колона завширшки більше метра і коли він біля неї ходить, стрілочка від зашкалу відходить. Нічогенька така дозобстановка, а ми тут уже кілька годин сидимо. Зрештою, ми пішли.

А дорогою нас вже нудило.

Далі буде.

Пресслужба ДНТЦ ЯРБ.