В’ячеслав Орлов: «Система ліцензування – захист АЕС від некомпетентних дій персоналу»

В’ячеслав Орлов, людина, котру життєвий шлях привів із далекого  Комсомольська-на-Амурі у Прип’ять, де на очах пана В’ячеслава один за одним зростали та вводились в експлуатацію енергоблоки. Де, 26 квітня 1986 року, наражаючись на смертельну небезпеку, він взяв участь у ліквідації аварії у перші години після вибуху.

Пізніше, оговтавшись від наслідків опромінення, вивчивши досвід закордонних колег, активно працював над створенням системи ліцензування персоналу українських АЕС, яка не втратила своєї актуальності до сьогодні, адже успіх і безпека ядерної енергетики безпосередньо залежать  від якості кадрів, що нею управляють. Добір персоналу та підтримка його знань та навичок на належному рівні – саме у цьому полягає завдання системи ліцензування персоналу і саме цю тему висвітлено у черговій частині інтерв’ю із В’ячеславом Орловим.

В’ячеслав Орлов – у певному сенсі, людина-легенда. І дуже важливо не тільки слухати таких, як він, а й чути. Тому в нашому матеріалі багато прямої мови. Аби ми могли вчитися у найкращих.

Життя після аварії на ЧАЕС: «хоч працювати на станції вже було не можна, я міг бути корисним».

 

– Пане В’ячеславе, розкажіть про те, над чим працювали після аварії на ЧАЕС.

Після того, як я усвідомив, що трапилось з моїм організмом, я чітко зрозумів, що не можу працювати на станції. Мені просто заборонено. Начальник мого цеху, Чугунов, так прикипів до станції, що так і працював на ній до самої своєї смерті, а помер він ще до виходу на пенсію. Він дещо відновив здоров’я, але звісно, не повністю. Він виклопотав у Москві дозвіл, хоча доза, яку він отримав після аварії, становила близько 600 рентген. Багато… Але людина хотіла там працювати. Я туди не рвався – не можна, значить не можна.

Після аварії, коли тут всі почали відмовлятися від роботи на станції, ми з Білорусії поїхали у Київ. Я ще не звільнився і рахувався працівником реакторного цеху ЧАЕС. Прийшов у відділ кадрів, і хоч мені працювати на станції не можна було, я міг бути корисним. Річ у тім, що на ЧАЕС їхало багато людей з усіх усюд, аби працювати на ліквідації аварії, і для них створили навчально-тренувальний пункт, що знаходився у Києві. Мене призначили туди начальником. Першим начальником там був Коріков, заступник начальника турбінного цеху, у нього променева хвороба першої степені (він отримав близько 100 рентген), але йому дозволили працювати на станції, а мені категорично заборонили. Тому він знову став працювати у турбінному цеху на ЧАЕС, а мене поставили начальником навчально-тренувального центру. Там були зібрані всі, хто отримав великі дози і не міг далі працювати на станції. Нас, може, чоловік 26 було. Приходили до нас ті, кого приймали на станцію, ми їм проводили інструктаж, який тривав упродовж тижня, а потім вони їхали вже на станцію і приступали до робіт з ліквідації.

А ще, хочу сказати, що після суду, на якому звинуватили персонал, який відключив усі захисти, прийшли до думки, що треба вчити персонал і недолік наявної системи – це відсутність центрів, навчальних пунктів для персоналу станцій. А люди ж на ліквідацію різні приїздили. Тому було вирішено створити навчально-тренувальні пункти, хоча звісно, не зайвими були б і великі навчально-тренувальні центри. Почали думати над реалізацією задуму, а на ЧАЕС виявилось багато висококваліфікованого персоналу, у тому числі й оперативного, який отримав дози і на станції працювати вже не міг. От вони й перейшли на роботу до навчально-тренувального центру. Разом з тим будувався Славутич. Коли його вибудували, то виділили 4 котеджі під навчально-тренувальний центр. Частина персоналу, що працювала у навчально-тренувальному пункті, поїхала у Славутич жити і працювати, а частина, у тому числі я, залишилась у Києві.

Ми перевезли до Славутича частину навчального обладнання, і після того я пішов працювати до філії НТЦ Держпроматомнагляду СРСР начальником лабораторії з розробки засобів навчання та контролю знань. Це була філія московського центрального апарату науково-технічного центру. Нас там було 6 чоловік усього, і саме з неї почався ДНТЦ ЯРБ. Науково-технічний центр – це наукова організація, в якій є лабораторії, багато працівників із науковими степенями, публікаціями, а це не моє. Коли мене затверджували в центральному апараті Держатомнагляду, то питали, які у мене є публікації. Публікацій не було, вченого ступеня теж, але оскільки інших претендентів не було, то посаду дали мені.

Після розпаду СРСР нашу філію приєднали до Південно-західного округу Держпроматомнагляду СРСР. Зараз це Держатомрегулювання. У той час нею керував Дем’яненко. Незабаром цю установу перейменували в Держатомінспекцію України. І тоді я перейшов працювати туди, бо Усков сповістив, що створюється інспекція з ліцензування персоналу і спитав, чи не хочу я взятися за це. Я погодився. Так я опинився в інспекції і це був початок роботи над системою ліцензування персоналу.

 

Розробка системи ліцензування персоналу АЕС: «Ми, відверто кажучи, робили її самі, так, як вважали за потрібне».

Після аварії у всьому звинуватили оперативний персонал, а виною тому начебто відсутність системи підготовки. Тому була потреба у організації навчально-тренувального пункту. Мовляв, за кордоном таке є, і треба переймати передовий західний досвід. Там персонал, який безпосередньо управляє реактором, отримує спеціальну ліцензію на те, щоб працювати на АЕС. Те ж саме стосується і тих, хто займає керівні посади. У СРСР такої практики тоді не було.

Відділ з ліцензування персоналу вирішив створити Дем’яненко.

Спочатку не було жодних нормативних документів, все треба було створювати з нуля. Що саме і як, ніхто до ладу не знав. Деякі вимоги таки були, зокрема, був документ «Правила організації роботи з персоналом», мається на увазі персонал атомних станцій та ще деякі інші. Подекуди там дещо написано стосовно кваліфікації, системи підготовки, освіти, але надто розкидано та нечітко, а про ліцензії взагалі ніде ніякої розмови навіть не було. Тоді як на Заході навпаки все базувалося саме на системі ліцензування. Тому, видно, назріла ситуація створити її і в нас.

Спочатку у відділі ліцензування працювало лише дві людини – Усков і я. Доки не було ніяких документів, ми їздили на станції, перевіряли, як готується персонал в межах тих вимог, які були викладені на папері ще в часи СРСР. У ході цієї перевірки ми виявили ряд слабких місць і врахували це при створенні нормативних документів з підготовки та ліцензування персоналу. Зараз вони вже діють на повну потужність.

Тоді це був великий досвід, бо в правилах організації роботи з персоналом написано, що для отримання дозволу на підготовку персоналу, потрібно направити заявку в інспекцію. Але нема навіть критеріїв та вимог, на які посади потрібно отримувати ліцензію, а на які – ні. А які вимоги вони мають виконати? Що перевіряти, коли жодних вимог нема? Довелось переглядати посадові інструкції на ті чи інші посади. Було дві-три інструкції з кожної посади і все. Що ж тут вчити, навіть інструкцій нема? Тому все це довелось прописувати.

Приїхали представники із Комісії ядерного регулювання США (КЯР США). Питають, чим нам допомогти у становленні ядерного нагляду України. В них цілий навчально-тренувальний центр наглядового органу вже був, а в нас на той момент – нічого. Перше, що ми попросили – подивитись їхню американську систему ліцензування, а друге – оргтехніку та аналітичний тренажер, щоб перевіряти знання персоналу. У нас навіть офісних меблів нормальних не було. І вони все надали.

Першими до Америки на 6 тижнів поїхало керівництво, а потім вже ті, хто безпосередньо буде виконувати роботу, тобто ми. Технічний тренувальний центр КЯР США розміщено у м. Чаттануга (штат Теннессі). Усьому чого треба, нас навчили, все показали. І, зрештою, ми прийшли до висновку, що таку систему ліцензування персоналу, яка є в США, нам краще не робити. Там, в США, системою ліцензування персоналу займається сотня людей, все у них фундаментально, ґрунтовно. А от як перенести їхню модель у наше середовище лише силами двох людей? І, до того ж, у них там було багато тупиків, які не витримують критики. Потім ще їздили до Німеччини та Бельгії, щоб ознайомитись із їхніми системами ліцензування. І в них вони, у свою чергу, були зовсім іншими.

Наша система ліцензування була реалізована за допомогою та сприянням, а частково під контролем бельгійських та німецьких спеціалістів. Систему ліцензування ми, відверто кажучи, робили самі, так, як вважали за потрібне, використовуючи досвід та напрацювання, які на той момент у нас вже були. Працювали над цим ми практично вдвох із Усковим. І, на мою думку, це було непогано, бо створити щось серйозне при великому скупченні людей просто неможливо. Дем’яненко нам не заважав, хоча ми його тримали в курсі справ.

Пригадую, потрібно було написати ліцензійні вимоги до персоналу, а потім ще написати положення, тобто процедуру. Але як приступити до написання нормативних документів, коли ми ніколи з таким справи не мали? Взяли «Загальні положення забезпечення безпеки атомних станцій», які були у той час, щоб хоч стиль викладу подивитися. От з цього і почалось. Допомогло й те, що ми працювали на станції і знали, що і як робиться. Тому і розуміли, що всі ті документи, які діяли, були дуже недосконалі, усі вимоги сформульовані нечітко, а ми, документи, над якими працювали, намагались зробити чіткими та однозначними. Причому наша система підготовки персоналу повністю прив’язана до системи ліцензування, а це дуже важливо.

 

Функціонування системи ліцензування персоналу АЕС: «Система ліцензування – це дуже хороший захист АЕС від некомпетентних дій персоналу»

Через систему ліцензування персоналу дуже чітко визначилось коло осіб, які підлягають ліцензуванню – це, в першу чергу, персонал, чия діяльність безпосередньо пов’язана з управлінням реакторною установкою. Планувалось розширення і на ліцензування персоналу, що управляє турбінною установкою. Але наразі ліцензуванню підлягають лише реакторники, тобто ті, хто в процесі роботи за посадовими інструкціями крутитиме ручки на пульті управління реакторною установкою. Перелік персоналу, який підлягає ліцензуванню, визначений Кабінетом Міністрів, і в першу чергу це, як я вже казав, – людина за пультом, а ще начальник зміни реакторного цеху, який іноді стає за пульт, начальник зміни блока, який управляє всім блоком, але теж може безпосередньо приступити до управління реактором, а якщо за посадовою інструкцією не може цього робити, то може і не отримувати ліцензію.

Ба більше, зараз уже введена система ліцензування посад, тобто тих осіб, що віддають команди. Але є момент. Система ліцензування персоналу створювалась без зворотного зв’язку від персоналу – які вимоги написали, такі вони і є, а у цьому випадку про все відразу дізнавались представники НАЕК «Енергоатом» і приміряли на себе, адже це їх будуть ліцензувати і через те вони сильно впливали на формування вимог. З персоналом АЕС все було інакше.

Що сказати про самі ліцензійні вимоги? Аби було міцне здоров’я, аби був допуск СБУ і відповідна кваліфікація – освіта, профільна або базова з управління реакторною установкою, є також певні вимоги щодо досвіду роботи на попередніх посадах.  Також треба пройти підготовку в навчально-тренувальному центрі, який має відповідний дозвіл. Звідси витікають вимоги до навчально-тренувальних центрів. Вони повинні мати повномасштабні тренажери, типові програми. А ще навчально-тренувальні центри мають отримати ліцензію на проведення підготовки персоналу на певні посади. Це не тільки ті, які управляють реактором, бо цей перелік для кожної станції дещо відрізняється. Бо, скажімо, на ЗАЕС одна структура управління, тоді як на інших – інші. Система ліцензування персоналу – це дуже хороший захист АЕС від некомпетентних дій персоналу.

Нині на всіх АЕС побудовані потужні навчально-тренувальні центри, а на кожному з них є як мінімум один повномасштабний тренажер, на ЗАЕС їх три, на ЮУАЕС – два, а на ХАЕС – один та на РАЕС – два. Повномасштабний тренажер – це абсолютний повномасштабний макет пульта. І шкоди не буде, коли під час тренування ти спричиниш «аварію», бо на ньому можна відпрацьовувати будь-які ситуації. Коли з’явились такі засоби навчання, як повномасштабні тренажери, персонал почав постійно проходити систему підтримання кваліфікації. Причому ці навчання вже навіть вносяться у графік роботи. Уся зміна повним складом терміном десь на тиждень іде в навчально-тренувальний центр і проходять там навчання.

Повномасштабний тренажер дозволяє імітувати такі події, які охоплюють практично увесь спектр порушень та аварійних ситуацій. Причому перелік цих аварійних ситуацій, які моделюються на тренажері, також чітко визначений. Тобто персонал проходить не одну і ту саму ситуацію постійно, а різні – десь щось прорвало чи заклинило, щось не спрацювало тощо. І якщо раніше, коли не було взагалі системи підготовки, в той час коли я ще працював на Чорнобильській станції, чув, що були такі «великі спеціалісти», які багато років працювали, все знали, але в аварійній ситуації ставали зовсім безпорадними. Більше того, у зміні вже розуміли, що від них користі нема і зміна сама закривала цю прогалину. Багатьом таким працівникам АЕС просто щастило, що в їх зміну не траплялось нічого серйозного. Вони сиділи собі, жодних перемикань серйозних не робити. І так могло тривати десятиріччя. Досвід у нього наче й є, а насправді нема, бо у нього просто не було аварій. А на тренажері так не виходить, бо там посидів кілька хвилин і щось сталось. Для цього і є тренажер, щоб на ньому чомусь навчитися.

За кімнатою, що імітує пульт управління, є закрите напівпрозорим склом приміщення, так звана станція інструктора, де сидять інструктори. Все, що відбувається на тренажері, записується, і після проведення тренування відбувається аналіз дій персоналу з переглядом відео. Люди можуть навіть не пам’ятати, як вони поводилися. І така серйозна система з навчанням, з контролем, з підтриманням кваліфікації підштовхнула і розвиток системи ліцензування персоналу. Після того, як таким чином почали навчати всі зміни, то працівників, які мало що знали, просто не стало. Якщо хтось не може працювати у стресовій ситуації, то він просто волів залишити цю посаду. Таким чином відбулось відсіювання персоналу, залишились тільки ті, хто здатен витримувати подібні навантаження. Це система ліцензування призвела до цього. Таким чином вдалось оздоровити обстановку в оперативних службах.

 

–        Якими фаховими і особистими характеристиками має володіти персонал АЕС?

Я не вважаю, що працівник АЕС чимось відрізняється від працівника будь-якого іншого виробництва. Просто треба бути добросовісним. Не тільки на АЕС, але й на будь-якому іншому виробництві не можна братися до того, в чому зовсім нічого не розумієш, а тим більше – не керувати. Треба влаштовувати жорстку систему допуску та підготовки, щоб некомпетентні люди просто не потрапляли на відповідальні посади. Наша система ліцензування персоналу і покликана це зробити. Вона не схожа на жодну іншу, яка є в світі, але вона дуже хороша, як мені здається.

 

–        Що Ви побажаєте тим, хто нині стоїть за пультом управління реактором або планує стати за нього у майбутньому?

В атомній енергетиці, особливо тим, хто управляє технікою, треба бути дуже відповідальним. Зараз, як мені здається, система підготовки дещо деградує, на станцію приходять люди з ВНЗ зі слабкими знаннями. А коли система підготовки персоналу АЕС починає збоїти, треба чекати біди. Річ у тім, що персонал на посади, визначені Кабміном, готується за типовими програмами підготовки, а в типових програмах враховано таке положення, як вхідний контроль знань, який полягає у перевірці тих знань, які він мав отримати в інституті. Тут, в навчальному центрі, майбутньому реакторнику не повинні розказувати те, що він мав би вивчити ще в інституті. Його просто не допустять до підготовки, якщо він не пройшов вхідний контроль знань, бо вся підготовка базується на системному підході до навчання. І цю систему треба зберегти від деградування, адже це питання безпеки. Атомна енергетика помилок не пробачає.