«У атомних підводних човнів великий потенціал», – офіцер морського флоту Володимир Жемчужников

Володимир Жемчужников – офіцер морського флоту, який, починаючи з 1977 року та впродовж двадцяти років, служив на атомних підводних човнах. Розпочав службу командиром групи дистанційного управління, а закінчив – заступником начальника електромеханічної служби з’єднання підводних човнів, у званні капітана другого рангу.

У інтерв’ю для вебсайту Uatom.org Володимир Дмитрович розповів про свій шлях атомника-підводника. Про те, як облаштований атомний підводний човен всередині та як організовано життя екіпажу під водою. Настрашив читачів історіями про екстремальні випадки та поділився своїми думками щодо майбутнього атомних підводних човнів.

Вахтенний офіцер на містку. Човен проєкту 671-РТМ у морі

– Володимире Дмитровичу, розкажіть як Ви стали офіцером атомного флоту?

Я мріяв стати моряком, але ніколи не думав, що буду підводником. Мій товариш вступив і закінчив калінінградське морське училище, тож і я хотів там навчатися. Але батьки порадили вступати до вищого навчального закладу, а не до закладу середньої освіти. Найближчий до нас був у Севастополі, проте вже приїхавши, я дізнався, що в училищі готують підводників. Я спеціально «завалив» перший іспит з математики та відразу поїхав.

Потім так трапилося, що мій двоюрідний брат, з яким ми одного року народження, вступив до костромського військового хімічного училища. Хоч я нічого і не розповідав, проте він знав про мою мрію і засмутився, що я нікуди не вступив. Після школи я пішов працювати, а в цей час, 1971-1972 роки, повністю змінилася шкільна програма, особливо з математики. Я про це не знав, хоч і планував вступати на наступний рік, навіть медогляд пройшов. Приїхавши в Севастополь, я був у другому потоці. У першому були севастопольці, а потік, щоб ви розуміли, приблизно 120-150 осіб. З них письмовий іспит з математики за новою програмою склали 3 чи 5 людей. Наступного дня іспит складав мій потік, результати були подібними. Та всіх, у кого середній бал атестата був вище 4,5, залишили на перездачу. Завдяки цьому і тому, що в мене середній бал атестата був майже 4,9, я успішно пересклав цей іспит і наступні та вступив.

– У своєму інтерв’ю для інформаційного порталу міста Нетішин Ви розповіли, що перший підводний човен, на якому Ви ходили, називався «К-10», розкажіть про цей човен. Скільки членів екіпажу було на човні?

Це човен 675 проєкту першого покоління з крилатими ракетами, розрахований на 110-115 осіб екіпажу. Він був побудований у 1965 році та ще не був модернізований, а човни модернізували з наступних років. На цей човен я потрапив у 1977 році, тобто він був вже не новий. Прослужив тут чотири роки, після чого пішов на нове формування. Згодом цей човен був перебазований з камчатки у приморський край на базу радгосп «заповіт ілліча», де у 1984 чи 1985 році, точно не пам’ятаю, бо ми якраз тоді стояли у місті великий камінь, на одному з виходів в море він зіштовхнувся з китайським підводним човном. Там ніхто не загинув, лише був розбитий ніс човна, але було ухвалено рішення про недоцільність його подальшого використання та відновлення.

– Як взагалі відбувався відбір екіпажу човна? Чи за кожним човном закріплювався певний екіпаж?

У нас на тихоокеанському флоті – дивізії, яка була укомплектована шістьма човнами, – було сім екіпажів. Я служив у другому, який називався технічний екіпаж. За правилом, він не повинен був виходити в море. Коли човен повертався з бойового походу, на нього заступав другий (технічний) екіпаж для подальшого ремонту, під час якого лагодив несправності човна, відпрацьовував завдання, перевіряв його в морі, а потім передавав екіпажу, який виходив в море.

У нас все було навпаки. У море ходив другий екіпаж, а не перший. Човни почали приходити «з заводу», після модернізації. Цей етап складав 5-7 років. Відповідно екіпаж приходив «не плаваючий», адже для цього потрібно було відпрацювати багато завдань на базі, під час коротких виходів в море.

Наш екіпаж був досвідчений, злагоджений, спрацьований, тому ми несли бойову службу.

Підбір… Як такого підбору не було. Коли до штабу приходив молодий лейтенант, його перша посада на флоті – виборна, тобто його запитували, куди він хотів іти служити. Всі бажали йти на нові човни, але в мене там служив товариш. Він казав: «Підеш на нові човни, вони – тільки з заводу, але за службу на нових човнах квартир не видають, а на старих човнах – квартир багато».

– Квартири були закріплені за човном?

За екіпажами. Тобто коли ти йшов з екіпажу, то квартира залишалася. І для наступного, хто приходив, то була порожня квартира. Тому я й пішов на човни, де були квартири. У відділі кадрів були дуже здивовані, коли я прийшов і попросився на старий човен.

– Яке навчання проходив екіпаж перед тим, як заступить на борт човна?

Є береговий навчально-тренувальний центр – це повністю обладнаний, комп’ютерний борт човна, лише без діючої силової установки. А на човнах першого покоління енергетичні установки однакові. Була та й, напевно, зараз є перша обнінська атомна електростанція – фактично це борт субмарини: човновий діючий реактор, паросилова установка – парогенератор та турбіна з навішеним турбогенератором, всі бойові пости. Проте було невигідно возити туди екіпажі з камчатки, тому навчання проходили у своєму навчально-тренувальному центрі.

На флоті також існував навчальний рік. Він поділявся на два півріччя – перше (літнє) та друге (зимове).

Тому двічі на рік у різний період навчання ми проходили водолазну підготовку: вихід із затонулого підводного човна, відпрацювання занурень, роботи на глибині тощо.

Обов’язково екіпаж мав пройти навчання після відпустки, в яку, як правило, ми ходили усім складом екіпажу. Тобто ми здавали човен, інший екіпаж приймав його у «гарячому» стані з працюючою установкою, щоб перевірити її одразу. Після відпустки ми проходили двотижневий курс навчання, а раз на три місяці – тренування з боротьби за виживання в умовах пожежі або просочення води на човні.

– Поясніть, будь ласка, чи правильно зрозуміли: якщо підводник служив в екіпажі, то екіпаж був прив’язаний до човна? Ви завжди знаходилися на одному човні?

Я – ні. Підводний човен мав тактичний номер. Наприклад, К-10 – це засекречена назва.

– Чому засекречена, це не модель?

Це тактичний номер човна. К – це крейсерський, 10 – це порядковий номер.

– Човнів К-10 було багато чи він був один?

К-10 – один. Це лише його номер. Припустимо, К-175 – це такий самий човен, тільки з іншим номером.

У екіпажу немає тактичного номера. Наприклад, ми служили у військовій частині №20809 – це не засекречена назва. Інакше було б написано «Екіпаж підводного човна К-10». Ми мали два грифи «20809» – загальновідома назва, куди писали листи, а також «Екіпаж 273» – засекречена назва.

– А на яких човнах Вам доводилося служити?

Після чотирьох років служби на човні першого покоління я пройшов річний курс навчання у обнінському навчальному центрі на човні 671-РТМ проєкту. Це човни 80-тих років. Після цього я потрапив теж у другий, технічний екіпаж «85». Навчання відбувалося в два кола – великому та малому. Велике коло проходив екіпаж, який отримував човен з заводу. Тобто екіпаж з камчатки йшов у обнінськ, де проходив навчання, далі  – на завод у комсомольськ-на-амурі, де отримував та добудовував човен, навчався і вже потім повертався знову на камчатку. Мале коло – це коли екіпаж з камчатки йшов у обнінськ, навчався та повертався на камчатку без човна.

– Чи правда, що екіпаж підводних човнів повинен мати відмінний слух? Чому?

У нас говорили так: «На підводному човні немає хворих, є живі та мертві».

Хвороби не визнавалися. У нас були матроси та й офіцери з поганим слухом, особливо серед турбіністів. Відмінний слух мав бути у акустиків – тих, хто слухає море. Ось у них слух перевіряли.

Це десь шість-сім осіб в екіпажі. Тобто екіпаж поділявся на три зміни, кожна з яких – по чотири години вахта, а вісім годин – відпочинок. Звісно, це лише так називалося, а насправді займалися бойовою підготовкою та іншими роботами. Так ось у акустиків дві особи було на вахті (це вже шість осіб) та командир бойової частини, який будував їх вахтові зміни, – сьомий акустик.

– Розкажіть про занурення підводного човна. Що відчувала людина при цьому? Чи правда, що субмарина при цьому деформувалася, зменшувалася в об’ємі?

У мене багато хто запитував, як це. Ось підводний човен – це такий собі пасажирський вагон потягу. Тільки без вікон. Маленькі каютки і все. Ти не відчував, чи йшов він, чи стояв. Якщо не знав, що ти під водою, то й не розумів відразу. Лише у шторм.

На човні сильний шторм відчував на 100 м глибини, тебе покачувало. При п’яти-шестибальному штормі човен клало на борт на три-чотири градуси. На глибині 40 м шторм відчувався, як і на поверхні: його не лише клало з бору на борт, але і з носа на корму.

Справді, під час занурення човен не деформувався, він стискався.

Як і будь-який герметичний предмет. На кожні 10 м занурення внутрішній об’єм змінювався на 3 тонни (3 куби). На 3 тонни човен ставав важчим. Тобто він зменшувався, об’єм зменшувався, а вага при цьому залишалася такою самою. І через те, що є об’єм з постійною вагою, човен ставав важчим.

Ми навіть проводили експеримент. Коли йшли на глибоководне випробування – занурення на глибину 380 м, – за мотузку чи нитку ми вішали маленький вантажик, чіпляючи його за підволоку так, щоб він не торкався палуби. Коли човен досягав заданої глибини, вантажик лягав на палубу, а мотузка провисала.

– Що безпосередньо ви відчували під час занурення?

Абсолютно нічого, лише як потріскував або скрипів трохи корпус. Ти не знав, як там, поки не мав змоги побачити глибину.

– Тобто усередині човна тиск спеціально регулювався чи компенсувався? Чи взагалі не змінювався?

Змінювався. Багато арматури керувалося повітрям. При відкритті (закритті) клапану тиск стравлювався у відсік. Під час занурення механік подавав команду «Задраєний верхній рубочний люк» і робив запис у журналі про величину атмосферного тиску.

У механіка на столі стояв барометр-анероїд, за допомогою якого вимірювався атмосферний тиск всередині човна. За дванадцять годин тиск зростав до 800-810 мм – це межа вимірювання барометра. Людина, якщо в неї не хворі зуби чи вуха, не відчувала підвищення тиску, адже це відбувалося поступово.

Перед спливанням у надводне положення тиск знижували до показників, які були до занурення, або нижчих. Для цього запускався компресор. Коли трюмні відкривали люк, було чути, як свистіло повітря. При цьому командир, який стояв на трапі нижче, тримав матроса, щоби той не вилетів, якщо тиск в човні був вищим за атмосферний.

Центральний пост. Перископ

– На яку найбільшу глибину занурювався човен, на якому Ви ходили?

Межа глибини занурення атомного підводного човна проєкту 671-РТМ – 420 м. На таку глибину човен занурювався лише один раз за весь час, коли проводили заводські глибоководні випробування.

Також існувала робоча глибина. У нас це було 380 м.

І була безпечна глибина, яка визначалася осіданням надводних суден, щоб вони не могли зачепити підводний човен. Була команда «Занурюємося на безпечну глибину» і всі знали, що човен опустився на 40 м. Для всіх човнів вона однакова. До 40 м човен міг пливти або ходити за готовністю №2, тобто особовий склад міг відпочивати.

Будь-яке спливання – бойова тривога.

Коли човен випливав, то спочатку повертався на безпечну глибину, слухав горизонт і лише потім спливав під перископ за бойовою тривогою, тобто всі перебували на бойових постах.

Раніше у нас була одна бойова тривога з довгим сигналом – ревуном, а потім через те, що часто доводилося спливати, зробили навчально-бойову тривогу з сигналом – три короткі й один довгий дзвінок.

– Від чого ще залежала глибина, на яку повинен був зануритися човен?

Все визначалося гідрологією моря та глибиною району, де ти плавав.

Якщо човен плив у прибережних районах, відстань до дна повинна бути більшою за довжину корпусу. Наприклад, у нашого човна довжина корпусу була 109 м. Це означає, що при глибині 400 м човен міг зануритися до 300. «Гідрологія моря» – це швидкість звуку у воді, залежно від солоності та температури.

Є спеціальний прилад, який вимірював швидкість розподілу звуку у воді. Вона змінювалася пропорційно щільності. Чим солоніша вода, тим вона щільніша. Наприклад, якщо спостерігався стрибок швидкості звуку, це означало, що човен зайшов у щільніші води. Це називалося шаром стрибка.

Якщо човен знаходився у водах, де швидкість звуку більша, тобто сигнал спочатку повільний, а потім він відбивався він щільнішого шару води, то його могли виявити надводні кораблі. Якщо екіпаж навпаки уникав їх, то човен мав розташовуватися під водами, де спостерігався стрибок швидкості звуку. Щоб підводний човен не виявила така сама субмарина, то потрібно було знаходитися над щільним шаром води, оскільки могло відбутися дуже сильне заломлення сигналу, що знизило б можливість виявлення.

– Розкажіть, як був влаштований човен зсередини? Які там були зони?

Усі підводні човни, що у нас були, – двокорпусні. Вони складалися з міцного корпусу, де мешкав особовий склад і знаходилося обладнання, і легкого корпусу, обтічного.

Міцний корпус у свою чергу складався з кількох циліндрів різних діаметрів, обичайок, які з’єднували циліндри різного розміру, та двох конусів у носі та в кормі, які закінчувалися сферами. Тобто він не обтічний. Звичайно, найбільші діаметри підводного човна в енергетичних відсіках – реакторному, турбінному.

– Тобто реактор знаходився посередині човна? А як його обходили?

Так, човен складався з відсіків. Наприклад, у нас був 8-відсічний підводний човен. Перший відсік – це торпедний. Там розміщувалися торпедні апарати, стелажні торпеди, а в трюмі – акумуляторні батареї.

Реактор герметичний, як його оминати? У нас була одновальна, двореакторна установка, тобто два реактори працювали на одну турбіну та два турбогенератори. Реактори розташовувалися побортно у так званій апаратній вигородці, зверху якої знаходилися ілюмінатори. Правий борт – реактор №1, лівий борт – реактор №2. Реактори правого та лівого борту. На флоті їх називали апаратами. Вони мали механічне регулювання реактивністю.

Керування рівнем потужності проводилося стрижнями автоматичного регулювання, а компенсація вигорання, шлакування та отруєння – трьома компенсуючими решітками, дві з яких – периферійні. Це набір перфорованих пластин з нержавіючої сталі, завтовшки 6 мм. У кожну перфорацію вставлялися паливні стрижні, по яких «ходили» решітки.

Ось як працював реактор? Спочатку реактивність вивільняли, потім піднімали її до критичного стану, щоб відбулася самопідтримувана реакція. Навіть при мінус четвертому ступені відсотка це фіксували прилади на човні. Якщо продовжувати піднімати її до критичного стану, стрижень автоматичного регулювання опускався вниз, щоб компенсувати надлишкову реактивність.

Найефективніша зона — це середня зона. За величиною реактор дуже маленький – 900х1020 мм у діаметрі з потужністю 85 МВт,  тобто два реактори – це 170 МВт. Найбільшими човновими реакторами на моїй пам’яті були установки ОК-300 і ОК-350 з потужністю 90 МВт.

У човнів 670 проєкту з крилатими ракетами з підводним стартом були один реактор та одна турбіна. Тобто, якщо спрацьовувала система захисту, то човен залишався практично без ходу.

– А як побутово був облаштований підводний човен?

Перший відсік – торпедний. Він не житловий, там лише вахти.

Другий відсік – житловий, де було розміщено каюти, камбуз. Також там знаходилися дві кают-компанії – офіцерська та особового складу. Ми жили на середній палубі, а матроси – на нижній, поруч із камбузом. Харчування було за змінами. Першими їли ті, хто заступали на вахту, другими – ті, хто відпочивали. Останніми їли ті, хто змінився з вахти.

Третій відсік – це центральний пост, де знаходилася штурманська рубка, рубка гідроакустиків, пост керування човном, бойовий пост командира БЧ-5, де сидів вахтовий інженер-механік.

Четвертий відсік – реакторний. Реактор знаходився нижче палуби. Там, де прохід, нічого не було, лише труби могли бути. Навколо реактора розміщувалося чотири парогенератори, поверх якого висів насос, який проганяв воду. Пара виходила відразу у п’ятий відсік на турбіну як з одного борту, так і з іншого. Як і на атомній електростанції, вигородки вакуумувалися. Були газощільні компресори, які створювали до 50 мм розрідження. Також були спеціальні кондиціонери УВО для охолодження. Персонал човна міг лише в ілюмінаторі побачити електроприводи. Розширювальний бак третього контуру, який охолоджував радіоактивне обладнання, теж було заховано в баку залізо-водного захисту. Його було засипано карбідом бору, а зверху було покладено листи нержавіючої сталі, по яким всі і ходили. Тобто якщо потрібно перевірити, чому не регулювався стрижень, чи, можливо, стався застій води, то варто було зайти в тамбур-шлюз, закрити його та зрівняти тиск, а потім по похилому трапу спуститися вниз. У вигородці знаходилися приводи СУЗ (система управління і захисту реактора – ред.), АЗ (аварійний захист) з їх електроприводами, були виведені патрубки загрузки (вигрузки) шихти, йонообмінні фільтри та інше обладнання

Реакторний відсік не житловий, там навіть вахту не несли, хоча він прохідний. Якщо реактор працював на потужності більше 30%, то персонал ніс вахту у третьому або п’ятому відсіку. Якщо понад 50%, то прохід через відсік був заборонений, але ніхто не дотримувався, бо всі на обід хотіли.

– А яка там потужність дози, радіаційний фон?

Не знаю. Хоч усі носили дозиметри, але ніхто це не рахував. Ми не мали жодних норм радіаційної безпеки, лише річну дозу у 3 бера. І всі були спокійні.

Не радіація на човні найстрашніше. Не механічні пошкодження. І не пожежа. На човні дуже важливий газовий склад повітря.

Бувало, занурилися під воду і човен три місяці не вентилювався, тобто склад повітря не змінювався. На човні стояв електрорезерв К-3, який виробляв кисень у відсіки, а водень викачував за борт. І було УРМ, яке поглинало СО2 та доокислювало СО. Тоді виходив нормальний склад повітря – 22-23% кисню і до 0,8% СО2. Але бували випадки, коли УРМ не працювало і відбувався витік вуглекислого газу внаслідок нагрівання поглиначем хімічним вапняним ХП-В. Коли СО2 нагрівалося, то компресор викачував його за борт. Якщо ж у трубопроводі були якісь нещільності, то вуглекислий газ проникав у відсіки, що дуже погано впливало на серцево-судинну систему, з’являлася втома. Також бували випадки, коли протікало турбінне масло або паливо, тоді збільшувалася концентрація окису азоту і у відсіках з’являлися феноли. Ось це найстрашніше на човні.

– Що входило в обов’язки офіцерів атомного флоту? За що були відповідальні особисто Ви?

Кожен офіцер мав посадову інструкцію, де було визначено і розподілено обов’язки типовими корабельними розкладами, включаючи дії під час готовності №2, надводного і підводного положення човна, аварійної тривоги, пожежі, під час потрапляння води.

Я був командиром БЧ-5. До моїх обов’язків належало: підтримувати човен у справному технічному стані, готовому до виконання бойових завдань, організовувати та керувати екіпажем під час боротьби за виживання у разі аварійних ушкоджень, керувати підводним човном за готовністю №1. Коли звичайна готовність №2, човном керували вахтові офіцери, вахтові інженери-механіки. Під час тривоги у них були інші обов’язки, а я, як командир Бч-5, очолював бойовий пост вахтового інженера-механіка, тобто керував підводним човном.

– Що можна було брати на борт човна?

Все, що тобі було потрібно, все треба і можна брати. Наприклад, я у вільний час, займався формуванням книг. Тому я брав багато журнальних видань, з яких робив книжки. Такі речі як постіль чи одноразова білизна були на човні і надавалися екіпажу. Раз на тиждень брудні речі викидали за борт, нічого в прання не залишали.

Єдине що, не дозволялося брати фотоапарати, тому що зйомка заборонялася, але в нас було два штатні фотографи: один – розвідник, командир групи особливого призначення, інший – заступник командира з політичної частини. Вони могли фотографувати, це офіційно було прописано в їх обов’язках.

– Розкажіть, як довго тривав «похід» на підводному човні? Яка найдовша подорож була у Вас?

Все залежало від проєкту підводного човна, від завдання, що виконувалося. Звичайні виходи в море на відпрацювання елементів бойової підготовки – щонайменше на три дні, максимум – на два тижні. Тривалість бойової служби залежала від автономності підводного човна.

Найдовший мій похід тривав 240 діб.

Але ми не весь час були під водою. На ремонт заходили вже за кордоном. Тобто човен після того, як здійснив автономний похід, ставав для усунення несправностей у пункті маневреного базування. Протягом місяця ми проводили ремонт в Адені з виведеною (непрацюючою) установкою. Коли ми вперше відключили установку, під час запуску виявили дуже багато несправностей, тому вирішили надалі ремонтуватися з працюючою ГЕУ (головна енергетична установка). Зміна постійно знаходилася на човні і було неймовірно спекотно. На човні ж були не електричні кондиціонери, а пароежекторні холодильні машини, які охолоджували водою, щоб підтримувати в човні мікроклімат та створити умови для життя екіпажу.

Командний пункт командира БЧ-5

– У вже згаданому інтерв’ю Ви зазначали, що потрапляли в екстремальні ситуації, розкажіть, що Вам довелося пережити?

Багато було екстремальних ситуацій, були пожежі. Я вже був командиром БЧ-5, це було моє перше або друге введення. Ми стояли на базі і в нас спалахнула пожежа в турбінному відсіку. Я сказав, що впораюся. Потрібно було швидко ухвалювати рішення і спрямовувати свої дії.

Час ухвалення рішення на включення системи газового пожежогасіння – 90 секунд, інакше ти не погасив би пожежу.

У разі виникнення пожежі будь-який відсік герметизувався з двох боків, звідти вже ніхто не вийшов би. Екіпаж розумів, якщо не вони, то всі загинули б.

Коли я був командиром електротехнічного відсіку, ми ходили на глибоководне занурення. Десь на глибині 300 метрів на холодильній машині вирвало протекторну пробку, і вода почала надходити у відсік. Дірка була приблизно 2-3 см у діаметрі. Струмінь води під тиском 30 атмосфер розпорошувався у відсік і було видно лише водяний туман, а звідки било – не зрозуміло. Я відразу доповів, що підірвало кришку конденсатора холодильної машини. Проте спустившись, побачив, що вода била струменем, потрапляла в кришку і розпорошувалася, і мені її було видно тільки, коли вона від кришки відлітала. У відсіку був аварійний інструмент, ми забили туди чоп і спливли.

За весь час моєї служби на різних човнах радіаційних аварій не було.

– Які з історій Ви ще могли б згадати та розповісти нашим читачам?

Якось чекали на комісію на перевантажувальному судні. Черговий здійснював обхід і побачив, що лежить труба довжиною метрів зо три, і сказав прибрати. Прийшли два матроси і понесли цю трубу спочатку в один відсік – їх вигнали, потім в інший… Ходили вони по кораблю, доки не потрапили на перевантажувачів, які побачили, що матроси носять робочий канал. У результаті вони, та й всі інші, отримали божевільні дози опромінення.

Був ще один випадок. Після перезавантаження зони проводили гідравлічні випробування апарату. Щоб нічого з зони не вилетіло, якщо там щось неправильно зробили, ставилися спеціальні упори. За браком часу було вирішено не ставити їх. Підняли тиск і по кришці реактора почала просочуватися вода. Для ущільнення кришки апарату стояла самоущільнююча лінзова прокладка: чим більший тиск, тим більше вона вичавлювалася. Так ось прокладка була поставлена не тією стороною, до того ж не було упорів, а тиск продовжували піднімати далі від 130 до 140 кг.

У результаті під тиском вилетіли регулюючі стрижні та стався тепловий вибух. Десь на висоту 30 м вилетіла кришка разом із паливною збіркою. А я якраз стояв зі своїм екіпажем в доці і бачив це. Свічення було таке блакитне. Кришка, яка важила 3 тонни, впала на плавбазу «Березина» і пробила її. Плавбаза затонула разом з трьома пришвартованими підводними дизельними човнами. Загинуло дев’ять перевантажувачів. Їх просто розірвало.

Рештки зібрали, захоронили на могильнику радіоактивних відходів у дев’ятиметровій трубі.

Закрили бетонною пробкою, а зверху поклали свинцеву плиту. Батькам лише з гелікоптера показали, де поховані.

– Хтось відповів за цю аварію?

На флоті ніхто ні за що не відповідав.

А хто відповів би? Усі загинули.

– У 2021 році деякі країни, серед яких США, Великобританія та Австралія, оголосили про будівництво атомних підводних човнів. На Вашу думку, який потенціал атомних підводних човнів сьогодні?

Чим хороший підводний човен як плавзасіб з ядерною установкою? У нього не обмежений термін роботи. Він може роками виходити у море. Наприклад, у нас кампанія реактора на човні була вісім років.

Транспортні реактори дуже швидко розвиваються. Саме тому у підводних човнів дуже великий потенціал. До того ж вони можуть бути неймовірних розмірів, як стартовий майданчик для балістичних ракет. У росії є човни 949 проєкту «Акула» з паралельними двома міцними корпусами. Між ними три переходи і все це об’єднано в один легкий, обтічний корпус, між якими розміщено контейнери крилатих ракет. Щоб ви розуміли розмір палуби, то на ній КАМАЗ вільно може розвертатися. Там серія таких човнів. Їх водотоннажність, залежно від ракет, які він несе, від 21 до 25 тис. тонн. Можете собі уявити, що таке човен 12-16 м у діаметрі!

– Чи погоджуєтеся з рішенням відмовитися від ядерної зброї?

Я вважаю, що це неправильне рішення. Це було всім вигідно, особливо для США. Що боялися Штати? Що ця зброя буде безконтрольною і вона почне з’являтися на чорному ринку.

У нас був третій у світі потенціал ядерної зброї! Звичайно, її утримувати – велика розкіш та чималі витрати, але ми могли не повністю віддати зброю. Ми мали носії, стратегічні ракети та авіацію. І я вважаю, що відмова була імпульсивною. На Леоніда Кравчука натиснули і він погодився, хоча підписував документ уже Леонід Кучма. Ми відмовилися в заміну на паливо, але, як завжди, Україну обдурили. Ми повинні були отримати цього палива стільки, що нам би досі його вистачило! Якщо перевести вартість однієї ядерної боєголовки у грошовий еквівалент та порівняти ціну з паливом, то це не сумірні розміри.

А так літаки у нас забрали, шахти висадили в повітря, а ракети та решту стратегічних літаків, замість того, щоб їх продати, ми просто порізали. Не залишилося ні носіїв, ні ядерної зброї.

– На Вашу думку, чи є в України потенціал для розробки та зберігання ядерної зброї?

Україна має основне – це уранові руди. Проте нічого більше в України немає, жодних інших технологій. Свою руду навіть на паливо не переробляє. Для того, щоб створити ядерну зброю, необхідно збагатити уран або плутоній. Плутоній напрацьовується в бридерах, реакторах-розмножувачах, після цього витягується, відокремлюється, очищається, виділяється, і з нього створюється бомба. Останній реактор-бридер у росії закрили 4-5 років тому, але вони можуть збагачувати уран у газових центрифугах. У нас їх немає, це дуже дорого.

– А відновити ми можемо?

Звісно, ні. Навіть якщо є боєголовка, її треба якось доставити. Мають бути ракети, які пролетять хоча б 2000-3000 км, щоб скинути кудись.

– З огляду на широкомасштабне російське вторгнення та заяви путіна, чи можливе застосування ядерної зброї країною-агресором?

Я вважаю, що ймовірність завжди є, але дуже маленька. Не застосовується ядерна зброя, коли на території присутня їх армія, адже постраждає і їх особовий склад. Якщо скинути в інше місце – постраждають країни НАТО. Тобто у нас не настільки велика країна, щоб просто так скинути бомбу.

Один американський оглядач сказав: «Я не вірю, що вони скинуть ядерну бомбу, навіть на якусь країну третього світу, але зробити ядерний вибух десь на атолі чи в океані вони можуть. Щоб продемонструвати свою готовність на все».

– На Вашу думку, яка вірогідність появи та застосування підводних човнів у акваторії Чорного моря?

Є меморандум, який забороняє всім країнам, які заходять в акваторію Чорного моря, мати на човнах чи кораблях ядерні двигуни. Також забороняється знаходження кораблів у морі з ядерними боєголовками. Але весь час кажуть, що росія до Криму привезла ядерну зброю… Якщо це й правда, то це було ще у 2016-2017 роках.

– Тобто поява атомних підводних човнів буде порушенням?

Їх не пропустять. Пройти в Чорне море можна лише через Босфор і протоку Дарданелли, які, відповідно до міжнародного права, вважаються міжнародними, хоч і належать Туреччині. Міжнародною конвенцією заборонено проходження атомних підводних човнів у Чорне море. Немає різниці чи це цивільне судно, чи криголам тощо.

– Як ви вважаєте, ядерна зброя — це хороший винахід чи її потрібно заборонити взагалі, щоб ні в кого не було?

Як на мене, ядерний арсенал повинен бути, але контрольований якоюсь міжнародною радою. Звісно ж, ядерна зброя не має застосовуватися на Землі для війни, навпаки – лише для її захисту, наприклад, якщо астероїд летітиме.

Редакція вебсайту Uatom.org