Нереалізовані АЕС України

Розвиток світової ядерної енергетики стартував у 1950-их роках, коли вперше в експлуатацію були введені атомні станції у СРСР, Великій Британії та США. Характерними рисами цього періоду стали структурні зміни у світовому енергетичному балансі (перехід від вугілля до нафти), актуалізація проблеми швидкого та ефективного транспортування енергоресурсів. Зазначені обставини сформували загальносвітову потребу в додаткових джерелах енергії, у тому числі ядерної, та стали стимулом до будівництва нових АЕС і збільшення потужності вже існуючих реакторів.

На підставі результатів проведеного у 1960-х роках аналізу паливно-енергетичного балансу радянського союзу, до складу якого на той час входила Україна, та окремих його регіонів, було зроблено висновок, що через 10-15 років Європейська частина, в якій базувалася значна частина промисловості, зіткнеться з браком енергоресурсів. Дефіцит електроенергії було вирішено компенсувати за рахунок розвитку та будівництва АЕС, яке на той момент вже тривало у низці країн.

Розвиток атомної енергетики здійснювався шляхом адаптації для генерації електроенергії ядерних установок, розроблених для військових цілей. Радянські АЕС будувалися на основі двох типів реакторів: установки з водо-водяними корпусними енергетичними ядерними реакторами (ВВЕР) і установки з графітовими канальними реакторами (РБМК).

Однак аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році загальмувала, а то й зупинила масове будівництво АЕС. Але, як поговорюють у енергетичних спільнотах фахівці, вагомішою причиною зупинки будівництва нових енергоблоків стала несприятлива економічна ситуація кінця 80-их. Після аварії на Чорнобильській АЕС було ухвалено рішення про зупинку будівництва майже всіх енергоблоків на базі реакторів РБМК.

Україні після розпаду радянського союзу дісталося 5 діючих АЕС, в тому числі Чорнобильська, де одночасно проводилася експлуатація трьох енергоблоків та роботи з ліквідації наслідків аварії на 4-му енергоблоці. Також на території України розміщувались майданчики інших атомних проєктів, які зупинились на різних стадіях реалізації: Кримська, Чигиринська АЕС, Одеська, Харківська АТЕЦ та два енергоблоки діючої Хмельницької АЕС.

Кримська АЕС

Проєктні роботи зі спорудження Кримської АЕС були проведені ще у 1968 році, а у 1975-му – розпочалось будівництво. Очікувалося, що спочатку будуть зведені два енергоблоки, кожен з яких даватиме 1 ГВт електроенергії. Надалі планувалось збільшити кількість енергоблоків до чотирьох.

У 1987 році всі роботи з реалізації проєкту Кримської АЕС були припинені. А через два роки радянське керівництво ухвалило рішення остаточно відмовитися від запуску станції, коли вона була готова на 80 відсотків.

Електростанція повинна була забезпечити електроенергією увесь півострів Крим, а також деякі регіони росії. Однак тепер сейсмологи кажуть, що рішення про спорудження АЕС у Щолкіне було помилковим.

Наприклад, у Кримській експертній раді з оцінки сейсмічної безпеки, свого часу заявляли, що станція у Щолкіне була б ненадійною саме через те, що Крим є сейсмічно нестійким. АЕС не витримала б ніякого випробування часом і можливим землетрусом. За нормативними картами, цей район належить до 9-бальної зони. А будували Кримську АЕС із розрахунку на 6-7 балів.

Офіційною причиною зупинки будівництва було знаходження майданчика АЕС на тектонічному розломі і небезпеки техногенної катастрофи в разі природних катаклізмів, таких як, наприклад, Кримський землетрус 1927 року. Більш пізні експертизи підтверджували, що за тектонічними сейсмічними умовами майданчик АЕС відповідає нормативним документам. Крім того, на момент зупинки будівництва АЕС роботи зі зведення реакторного відділення знаходилися на початковій стадії, що дозволяло за необхідності внести корективи з урахуванням більш високих вимог зі сейсмостійкості АЕС. Більш того, реактори ВВЕР-1000 розраховані на сейсмічний вплив при проєктному землетрусі з магнітудою 7 балів за шкалою Ріхтера. Втім, навіть Запорізька АЕС, що повністю відповідає вимогам МАГАТЕ, оснащена реакторами ВВЕР-1000, у документах другої половини 1980-х років також згадувалася серед небезпечних, через розташування на ділянці, що піддається карстовим явищам та зсувам.

Після окупації півострова Крим російською федерацією знову актуальною стала проблема постачання електроенергії на півострів, адже 30 грудня 2015 року Україна повністю припинила постачання електроенергії до Криму.

У 2015 року окупанти навсправжки розглядали ідею відновлення будівництва АЕС у Щолкіне, однак керівництво концерну «росенергоатом» заявило про безперспективність цього проєкту, мовляв, побудувати новий об’єкт вигідніше, ніж відновлювати старий і зруйнований. Пізніше у ЗМІ з’являлася інформація про демонтаж конструкцій Кримської АЕС та використання їх для будівництва горезвісного Кримського мосту, однак підтвердити чи спростувати цю інформацію складно, бо об’єкт знаходиться на тимчасово окупованій території. Вже після звільнення українських територій можна буде оцінювати шкоду завдану АР Крим російською федерацією.

У 2016 року керівником окупаційної влади АР Крим сергієм аксьоновим було підписано розпорядження створення на місці АЕС індустріального парку. Очікувалося, що залишки конструкцій буде демонтовано, а територію очищено. Окупанти оголосили прийом заявок-пропозицій від інвесторів щодо проєктів із розміщення виробництв, однак, як відомо, донині ця справа не зрушилась з мертвої точки. Взагалі ідея будівництва індустріального парку у Щолкіне не нова, вперше її озвучували ще у 2006 році.

До слова, з 1995 по 1999 роки безпосередньо у турбінному відсіку станції під гаслом: «Атомна вечірка у реакторі» проходив міжнародний фестиваль електронної та рок-музики «Казантип».

Чигиринська АЕС

Історія будівництва атомної електростанції поблизу Чигирина бере свій початок від 70-х років минулого століття. Країна потребувала нових енергетичних потужностей, тому був розроблений проєкт Державної районної електричної станції поблизу Кременчуцького водосховища. Розглядалося декілька варіантів її будівництва. За першим проєктом вона мала працювати на вугіллі, однак розрахунки показали, що це дорого і невигідно, тому її перепланували під мазут. І вже навіть почали будувати залізничну гілку для його підвезення.

Згодом з’ясувалося, що в країні не вистачає й мазуту для забезпечення Чигиринської ДРЕС, тому було вирішено будувати атомну електростанцію потужністю 4000 МВт.

Зведення такого потужного об’єкту потребувало значних кадрових ресурсів. У безпосередній близькості до майбутньої АЕС був закладений населений пункт Орбіта, в якому мали поселитися будівельники і майбутні енергетики. Однак після перепроєктування об’єкту під АЕС, це поселення потрапляло в так звану санітарну зону, в межах якої не можна зводити житлові приміщення. Було ухвалено рішення зводити для енергетиків нове містечко неподалік Чигирина, яке згодом отримало назву Новий Чигирин.

Паралельно починаються роботи з намиву земснарядами промислового майданчику, побудована пускорезервна котельня, прокладалися лінії зв’язку і бетонні дороги. До селища Орбіта були проведені всі комунікації, в ньому діяв навіть клуб, був свій універмаг, до якого привозили продукти, яких не було навіть у Чигирині. Однак розвиток цього поселення вже тоді ставили під сумнів, оскільки за умови зведення АЕС проживання в безпосередній близькості до об’єкту було занадто небезпечним. Тим паче вже було вирішено, що енергетики проживатимуть у Новому Чигирині.

Крапку у будівництві Чигиринської АЕС поставила аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році і проєкт спіткала така ж доля, як й інші проєкти АЕС, які знаходились на етапі реалізації.

Попри зупинку будівництва АЕС, поряд залишалися два населені пункти, які необхідно було обслуговувати, таким чином вже у 1991 році Міністерством енергетики України заплановано зведення на тому ж місці паро-газової станції. Однак і цей проєкт спіткала невдача. Зі здобуттям Незалежності Україна отримала багато інших нагальних завдань, які необхідно було вирішувати, будівництво паро-газової станції стало не на часі.

5 серпня 2005 року міністр палива та енергетики України Іван Плачков офіційно заявив про можливість відновлення будівництва Чигиринської АЕС. Але жодного відновлення будівництва не відбулося. До 2011 року території котельні та прилеглої до неї були під охороною Черкасиобленерго, а у 2011 році охорону зняли, і всі приміщення котельні перетворились в гори бетону, недоторканою залишилася лише труба котельні.

Ще одну заяву про можливість відродження проєкту було озвучено президентом НАЕК «Енергоатом» Петром Котіним під час міжнародної конференції «Атомні можливості для розвитку країни», що відбулася у Києві 22 листопада 2021 року.

Зокрема, він зазначив, що одним із перспективних майданчиків для побудови нових потужностей в Україні є Чигирин, Орбіта. За його словами, попередні опитування засвідчили, що місцеві мешканці не проти такого сусідства. 59% місцевого населення позитивно ставляться до атомної енергетики і 55% підтримують будівництво нової станції в Чигирин.

Харківська АТЕЦ

Харківська АТЕЦ — проєкт атомної теплоелектроцентралі, реалізація якого завершилась не розпочавшись. Розташовуватись, відповідно до проєкту, повинна була недалеко від селища Бірки, що поблизу Харкова.

ХАТЕЦ передбачала два енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000, які мали б виробляти електроенергію, а також забезпечувати теплом місто-мільйонник. Будівництво ХАТЕЦ було заплановано генеральним планом розвитку Харкова від 1986 року.

Введення в роботу декількох потужних АТЕЦ в європейській частині радянського союзу, в число яких входила і Харківська АТЕЦ, планувалося для заміщення дорогої доставки вугілля з Сибіру для традиційних ТЕЦ. Проте ці плани зіткнулися з безліччю труднощів, в першу чергу з браком матеріальних ресурсів і слабкою організацією робіт.

Зведення основних споруд так і не стартувало, велося лише будівництво інфраструктури і підготовка до основних робіт. Незабаром станцію спіткала доля багатьох АЕС колишнього радянського союзу, проєкт був скасований і закинутий.

Наприкінці 1970-х рр. Харківське відділення інституту «Енергопроект» займалося розробкою перспективної схеми теплопостачання м. Харків. За оцінками фахівців потреби міста у теплі з 1980 по 1995 рр. повинні були зрости майже вдвічі, що вимагало пошуків нового потужного джерела теплопостачання.

Для вирішення цієї проблеми було визнано за необхідне будівництво атомної теплоелектростанції поблизу Харкова. У розробці проєкту брали участь співробітники Львівського, Київського, Єреванського, Свердловського і Горьківського філіалів «Атомелектропроекта», але генеральним проєктувальником було Харківське відділення інституту.

Теплоелектроцентраль, розраховану на два енергоблоки, як ми вже писали вище, передбачалося обладнати реакторними установками В-320 з водяними енергетичними реакторами типу ВВЕР-1000, турбінами Т-1070-60 і генератором ТВВ-1000-4УЗ. Проєктом передбачалася можливість розширення станції до 4-х енергоблоків. Будівництво Харківської АТЕЦ планувалося розпочати у 1988 р., але після Чорнобильської катастрофи і введення мораторію на будівництво нових атомних електростанцій, проєкт було припинено.

Одеська АТЕЦ

У 80-х роках минулого століття в місті Теплодар, що розташовується за 45 кілометрів від Одеси, почалося будівництво Одеської атомної теплоелектроцентралі (АТЕЦ). Вона мала стати найпотужнішою на теренах не лише України, а й усього радянського союзу. Планувалося побудувати шість енергоблоків потужністю 3000 МВт кожен. Уже існували проєкти двох перших блоків, розробка інших планувалася на перспективу, було побудовано фундаменти та нижні яруси перших блоків майбутньої АТЕЦ.

У 1983 році, коли будівництво ОАТЕЦ активно велося, науковці-геологи обґрунтовано доказували хибність проєктних рішень та недопустимість будівництва Одеської АТЕЦ на вибраному майданчику. Несприятливих чинників потенційної небезпеки на вибраному майданчику було багато, а саме – більш ніж 20-метрова товща нестійких лесових ґрунтів другого типу, що мають властивість просідати; закарстовані вапняки, що залягали під лесами; підвищена сейсмічність регіону; відсутність резервних джерел водопостачання; тощо. Незважаючи на це, Одеська АТЕЦ продовжувала будуватись без затвердженого проєкту аж до 1986 року і тільки після Чорнобильської катастрофи її будівництво було припинене остаточно.

Цьогоріч враховуючи перспективи розвитку регіону, який є унікальним з точки зору розташування морських портів та потреб у розвитку різних напрямів сільського господарства, керівництво НУ «Одеська політехніка» вийшло з ініціативою розглянути промисловий майданчик у місті Теплодар як місце для будівництва одного із п’яти анонсованих Міненерго блоків АЕС.

Відповідна пропозиція була спрямована до Одеської обласної державної адміністрації та до НАЕК «Енергоатом». У відповідь на цей лист проєктувальники ВП «Атомпроектінжинірінг» оглянули проммайданчик із залишками конструкцій АТЕЦ.

Як зазначають у «Енергоатомі», в межах нарощування енергетичних потужностей в Україні, серед можливих майданчиків майбутніх АЕС розглядаються також недобудови Чигиринської АЕС та Одеської АТЕЦ.

Хмельницька АЕС

У межах цієї статті вважаємо цілком справедливим віднести Хмельницьку АЕС до числа недобудованих, адже на майданчику знаходиться 3-ій та 4-ий нереалізовані енергоблоки.

Рішення про спорудження Хмельницької АЕС було ухвалене Міністерством енергетики СРСР у 1975 році і вже у 1981-му в місті Нетішин Хмельницької області почалося будівництво першого енергоблоку. У 1983 році стартувало будівництво другого блоку АЕС, у 1985-му – третього, і в 1986-му – четвертого.

Перші два ВВЕР-1000 були успішно здані в експлуатацію: один у 1987 році, а от другий – вже у 2005 році. У зв’язку із мораторієм на будівництво нових атомних енергоблоків, спорудження третього та четвертого енергоблоків було зупинено із готовністю першого на 75%, другого – 15%.

Будівництво залишалося замороженим протягом трьох років – до 1993-го, коли парламент скасував свій мораторій. У 2005-му, коли, нарешті, був добудований другий енергоблок Хмельницької АЕС, Кабмін ухвалив розпорядження щодо продовження робіт на третьому і четвертому енергоблоках.

У 2008 році в Міністерстві палива й енергетики був проведений конкурс із відбору типу реакторної установки для 3-го та 4-го енергоблоків АЕС. Його переможцем стала російська компанія «атомстройекспорт». Цим співпраця з росіянами не обмежилася: у 2010-му українське профільне відомство уклало угоду про співпрацю з «росатомом», була підписана угода про співробітництво у сфері ядерної енергетики між урядами України та росії. Тоді орієнтовна вартість завершення недобудованих енергоблоків ХАЕС складала 15 млрд грн. У 2012 році було ухвалено низку важливих рішень: парламенту – щодо розміщення, проєктування й будівництва 3-го та 4-го блоків Хмельницької АЕС, Кабміну – щодо техніко-економічного обґрунтування будівництва. Очікувалося, що кошторис проєкту складе 40 млрд грн, а потужність двох енергоблоків у сумі сягне 2000 МВт.

Проте у 2015 році у відповідь на російську агресію Верховна Рада України підтримала рішення щодо денонсації угоди про співпрацю між українським і російським урядами в питанні розвитку атомної енергетики. До слова, станом на 2021 рік, за різними оцінками, вартість добудови енергоблоків Хмельницької атомної електростанції становить близько 80 млрд грн.

Війна разюче змістила пріоритети в економіці. Окремі проєкти, які з року в рік перекладалися з однієї папки в іншу, тепер набувають вагомості. Це стосується й добудови енергоблоків ХАЕС. Влітку 2022 року між НАЕК «Енергоатом», американським енергетичним холдингом Westinghouse та оператором польської енергосистеми PSE було модифіковано угоди про співпрацю.

2 червня міністр енергетики України Герман Галущенко, президент НАЕК «Енергоатом» Петро Котін і головний виконавчий директор Westinghouse Electric Company Патрік Фрагман заклали символічний камінь на місці будівництва двох нових атомних блоків на Хмельницькій АЕС. Нумеруватися блоки будуть як №5 і №6.

Подейкують, це означає, що Україна остаточно відмовляється від ідеї добудовувати на ХАЕС третій і четвертий блоки. Що було б цілком зрозумілим, адже існуючі конструкції енергоблоків №№3,4 розраховані під російський ВВЕР-1000, з відомих причин, якого встановлено не буде. Пропонований же американський проєкт АР-1000 просто не поміститься у існуючу конструкцію.

Добудова нереалізованих проєктів АЕС в Україні насамперед повинна ґрунтуватися на економічній доцільності на безпекових аспектах. Зважаючи на стан об’єктів, вірогідність приведення їх у належний стан, який би відповідав сучасним вимогам, дуже незначна. Однак, не можна повністю відкидати ймовірність розгляду майданчиків недобудованих АЕС для спорудження нових енергетичних об’єктів за умови додаткового вивчення території, зокрема на якість ґрунтів, наявності водних ресурсів тощо.

Редакція вебсайту Uatom.org