ЩО ТАКЕ «нерозповсюдження»?

Ядерна зброя – призначені для воєнних цілей ядерні пристрої з неконтрольованим виділенням енергії, що отримується при поділі або синтезі розщеплюваних матеріалів. Вона є частиною ширшого поняття зброї масового знищення, до якого належить також хімічна та біологічна зброя. Характерною рисою усіх видів ЗМЗ є здатність до широкомасштабного невибіркового знищення людей. Ядерна зброя привертає пильну увагу у зв’язку з її руйнівним характером, здатністю знищувати не лише людей, але й об’єкти, матеріальні цінності, а також надзвичайно важким довготривалим впливом на довкілля. У зв’язку з цим саме їй приділяється особлива увага у діяльності з роззброєння, і не випадково, що саме з нею пов’язаний перший та найрозвиненіший режим нерозповсюдження.

bluedanube

Blue Danube («блакитний Дунай») – британська ядерна авіаційна бомба

Ядерна ера розпочалася у 1945 році, коли США стали першою державою, яка випробувала ядерну зброю, а також першою (і єдиною) державою, яка її застосувала. Неминуче за США пішов слідом СРСР, який випробував перший ядерний вибуховий пристрій (ЯВП) у 1949 році. У 1952 році ядерна зброя була створена у Великобританії, у 1960 – у Франції і в 1964 – у Китаї. Одночасно гостро постало питання про запобігання ядерній війні: досвід Японії (ядерне бомбардування Хіросіми і Наґасакі, 1945) виявився надто жахливим, аби до ядерної зброї можна було ставитися лише як до «більш потужної бомби».

Значення режиму нерозповсюдження ядерної зброї

У 1950-ті роки здавалося, що світ піде шляхом розповсюдження ядерної зброї, як це традиційно траплялося з усіма новими видами зброї. Більшість держав, що володіли більш-менш розвиненими наукою й економікою, запустили власні ядерні програми, в тому числі такі країни як Австралія, Єгипет, Швейцарія, Швеція. Однак на межі 1950-1960 років ситуація почала змінюватись.

Стало зрозуміло, якими можуть бути наслідки застосування ядерної зброї; з’явилося усвідомлення того, що ядерна зброя через величезну руйнівну силу малопридатна для таких традиційних воєнних цілей, як захоплення території, досягнення обмежених політичних цілей тощо; широко розгорнувся масовий антиядерний рух громадськості; стали очевидними непомірні для багатьох країн витрати на її створення; група країн, які вже встигли заволодіти ядерною зброєю, була готова перешкодити появі нових ядерних держав. Дедалі більше держав почали схилятися до того, щоб утриматися від придбання ядерної зброї за умови певних гарантій безпеки, передусім – гарантії того, що їх сусіди та потенційні супротивники також залишаться без’ядерними.

З іншого боку, країни, що вже створили ядерну зброю, не виявили бажання ліквідувати свої арсенали, у всякому разі, в досяжній перспективі (повне та всезагальне ядерне роззброєння заявлене ними лише як довгострокова ціль). Таким чином, прагнення більшості країн запобігти загрозі ядерної агресії шляхом створення без’ядерного світу не могло бути реалізованим повністю.

Слід також враховувати, що воєнні ядерні програми більшості країн започатковувались не як відповідь на ядерну зброю основних ядерних держав. Так, ізраїльська програма була пов’язана в основному з неврегульованістю регіональної ситуації, зокрема, з відчуттям загрози з боку арабських країн. Єгипетська ядерна програма була спровокована відчуттям загрози з боку Ізраїлю, а також, особливо у 1950-ті роки, побоюваннями щодо політики Великобританії та Франції (які у 1956 році здійснили спробу захопити контроль на Суецьким каналом).

Таким чином, до 1960-х років склалася суперечлива ситуація. З одного боку, вже сама наявність ядерної зброї у невеликої групи країн провокувала її розповсюдження, з іншого – переважна кількість держав були зацікавлені у забороні ядерної зброї, в тому числі з метою гарантовано запобігти її розповсюдженню.

В результаті тривалих офіційних і неофіційних переговорів у 1960-ті роки був досягнутий свого роду компроміс – Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), відповідно до якого лише п’ять держав, що мали ядерну зброю на момент його укладання, зберігали право офіційно нею володіти, в той час як переважна більшість інших країн добровільно відмовлялися від цього права. Той факт, що більшість країн світу розглядали ядерну зброю у регіональному контексті, з точки зору стосунків з сусідами, істотно полегшував досягнення цього компромісу.

01-s

Зворотним боком цього негласного визнання винятковості п’яти країн стало їх зобов’язання у рамках ДНЯЗ вести справу до ядерного роззброєння. Це зобов’язання, однак, є однією з найслабкіших ланок режиму нерозповсюдження, оскільки процес роззброєння є справою складною, тривалою і – як остаточно з’ясувалося наприкінці 1980-х – вельми дорогою.

Сьогодні лише невелика група країн перебуває поза цим режимом і майже усі вони – Ізраїль, Індія та Пакистан – володіють ядерною зброєю, хоча й утримуються від її бойового розгортання. Крім того, невелика група країн зарекомендувала себе у якості ненадійних. Це, передусім, Ірак, який у 1980-х в порушення власних зобов’язань здійснював таємну воєнну ядерну програму. Північна Корея, яка оголосила себе ядерною державою ще в 2005 році та провела три ядерних випробування у 2006, 2009 та 2013 роках, а з 2003 року КНДР вже остаточно перестала бути членом ДНЯЗ.

Режим ядерного нерозповсюдження, попри складнощі, суперечності і загрози його існуванню, став складовою системи міжнародних відносин і одним з наріжних каменів правової інфраструктури міжнародної безпеки.

Визначення і контекст режиму нерозповсюдження ядерної зброї

Інтуїтивно зміст поняття нерозповсюдження ядерної зброї очевидний – йдеться про заходи, що перешкоджають розповсюдженню ядерної зброї і забезпечують незмінність рішення країн, що відмовилися від її придбання. Разом з тим цей режим настільки складний, що лише інтуїтивного визначення недостатньо. Необхідне не лише більш суворе визначення, але й розуміння контексту, в якому він існує, а саме – його зв’язок з режимам нерозповсюдження інших видів зброї масового знищення і скорочення озброєнь.

Режим нерозповсюдження ядерної зброї являє собою сукупність міжнародних домовленостей і організацій за участю як ядерних, так і неядерних держав, а також внутрішніх законодавств країн-учасниць, мета – перешкодити набуттю ядерного статусу державами, які не мали його до 1967 року.

Предметом режиму є усі ядерні вибухові пристрої (оскільки було визнано принципово неможливим розрізнити ЯВП, що використовуються у воєнних і в мирних цілях, хоча зазвичай йдеться саме про зброю), а також матеріали, обладнання і технології, призначені для їх виготовлення.

Механізм режиму полягає у регулюванні поведінки країн-учасниць, що включає збереження без’ядерного статусу учасників, які не мали ядерної зброї до 1967 року; непередачу ЯВП, матеріалів, обладнання і технологій, призначених для їх створення та виробництва, країнам, що не беруть участі в режимі або мають намір його порушити; відмову неядерних держав від отримання будь-якими засобами таких матеріалів, обладнання і технологій, так само як і ЯВП; а також проведення переговорів між ядерними державами – учасницями режиму у напрямку ліквідації такої зброї.

Наведене вище визначення включає низку істотних моментів, які вимагають окремого розгляду.

По-перше, цей режим закріплений у низці взаємопов’язаних міжнародних договорів різного статусу, центральне місце серед яких посідає ДНЯЗ.

З метою протидії розповсюдженню ядерної зброї та одночасно виконання положень статті 4 ДНЯЗ , що встановлюють «…невід’ємне право всіх Учасників Договору розвивати дослідження, виробництво та використання ядерної енергії в мирних цілях без дискримінації…» та сприяння «…якомога повнішому обмінові устаткуванням, матеріалами, науковою та технічною інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях…» було створено «систему гарантій». Відповідальним органом за її роботу є Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Відповідно до пункту 5 статті 3 Статуту МАГАТЕ , Агентство уповноважується «…встановлювати і проводити в життя гарантії, які мають своєю метою забезпечити, щоб спеціальні розщеплювані та інші матеріали, послуги, устаткування, технічні засоби і відомості які надаються Агентством, або на його вимогу, або під його наглядом чи контролем, не були використані так, щоб сприяти якій-небудь воєнній меті, і поширювати, на вимогу сторін, застосування цих гарантій на будь-які двосторонні чи багатосторонні угоди або, на вимогу тієї чи іншої держави, на будь-які види діяльності цієї держави в галузі атомної енергії».

iaea

До системи договорів, пов’язаних безпосередньо з режимом ядерного нерозповсюдження, приєднується комплекс договорів у галузі скорочення ядерної зброї, в тому числі двосторонні радянсько- (російсько-) американські договори і низка багатосторонніх договорів (наприклад, про заборону випробувань ядерної зброї, про нерозміщення зброї в Антарктиці, на Місяці та інших небесних тілах, на дні морів та океанів тощо). З режимом нерозповсюдження безпосередньо пов’язані договори про створення зон, вільних від ядерної зброї (ЗВЯЗ).

По-друге, режим ядерного нерозповсюдження є інституційно розвиненим, тобто включає в себе значну кількість організацій та інших форм регулярної взаємодії учасників. Так, частиною режиму стало МАГАТЕ, якому були передані ключові функції із забезпечення його дієвості, у тому числі з визначення того, які матеріали та діяльність підлягають контролю, і контролю на місцях за діяльністю як ядерних, так и неядерних держав-учасниць.

Частиною режиму є два міжнародних механізми, що формально до нього не входять, але відіграють ключову роль у виробленні спільних дій найрозвиненіших держав (тобто тих, яким є що передавати потенційним порушникам) у сфері експертного контролю. Це створений у 1971 році Комітет ядерних експортерів, відомий як Комітет Цангера, а також створена у 1974 році Група ядерних постачальників (ГЯП).

Щільна мережа різноманітних інститутів, що пов’язують учасників режиму, зміцнює його стабільність і здатність своєчасно реагувати на зміни ситуації, виробляючи заходи з підвищення ефективності.

По-третє, частиною режиму є пов’язане з ним внутрішнє законодавство кожної країни-учасниці, особливо тих з них, які володіють високорозвиненою ядерною промисловістю. Зокрема, йдеться про законодавство, що стосується обліку та контролю за розщеплюваними матеріалами і ЯВП, а також систему експортного контролю, що перешкоджає нелегальному і контрабандному вивезенню предметів, які підлягають контролю, за кордон. Національне законодавство у цій галузі базується на системі гарантій, які розробляє МАГАТЕ, а також документах Комітету Цангер і ГЯП. Разом з тим, кожна країна по-своєму застосовує у своїй юридичній практиці ці документи, іноді встановлюючи навіть більш жорсткі обмеження, ніж ті, що вимагають міжнародні документи, а також сама вирішує питання їх втілення у життя.

Практика засвідчила, що обмежувати розповсюдження ядерної зброї певною мірою легше, ніж інших видів ЗМЗ: її створення вимагає специфічних матеріалів та обладнання, які краще піддаються контролю, а також значних фінансових ресурсів.

Джерела: 

  1. Ядерное нераспространение. В 2-х томах. Том I/И.А.Ахтамзян и др. Под. общ. ред. В.А.Орлова.