ДЕЗАКТИВАЦІЯ

Дезактивація. Що це таке і для чого вона потрібна?

Дезактивація полягає у видаленні радіоактивних речовин з поверхонь будівель, техніки, предметів побуту, одягу, води, інших рідин тощо.

Радіоактивне забруднення, зокрема, відбувається через безпосередній контакт із середовищем, яке містить радіонукліди, у тому числі шляхом їх осідання з повітря.

Зменшення рівня радіоактивного забруднення можливе природним шляхом без участі людини та штучним, з активною участю людини. Природний шлях полягає у зменшенні рівня радіоактивності через природний розпад радіоктивних елементів. Саме цим пояснюється швидкий спад радіоактивності у перші години після інциденту із викидом радіоактивних речовин. Пов’язано це з тим, що значна кількість ізотопів мають малий період напіврозпаду. Наявність довгоживучих ізотопів вимагає проведення спеціальних заходів дезактивації.

Питання дезактивації для України особливо загострилось після аварії на ЧАЕС. Проте і зараз, не зважаючи на те, що від тих подій минула третина століття, залишається актуальним, адже ряд радіоактивних речовин, які поширились після неї, мають значний період напіврозпаду. Це означає, що радіаційна небезпека в багатьох випадках залишається. До того ж, радіоактивні відходи утворюються і нині внаслідок використання джерел іонізуючого випромінювання та застосування ядерних технологій, таких, як, скажімо, виготовлення, експлуатація і переробка ядерного палива, ремонт обладнання та перезавантаження ядерного палива на АЕС тощо.

Дезактивація вулиць міста Прип’яті, 1986 рік

Радіонукліди, що знаходяться у РАВ, мають різні фізико-хімічні властивості та по-різному впливають на людину і довкілля, завдаючи шкоди. Тому забруднюючі радіоактивні речовини потребують зменшення обсягу до мінімально можливого, якомога надійнішої ізоляції та переробки.

Дезактивацію ж можна вважати одним із найперспективніших напрямків зменшення обсягу РАВ.

Досвід дезактивації був значною мірою отриманий під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. До аварії на Чорнобильській АЕС найпоширенішими методами дезактивації були промислова дезактивація та дезактивація забруднених радіонуклідами територій. У зв’язку із тим, що у середині ХХ ст. відбувались випробування ядерної зброї, існував також досвід військової дезактивації. Але коли після аварії на ЧАЕС виникла  загроза широкомаштабного забруднення значних територій та населення, апробовані на той час методи дезактивації виявились не досить ефективними, а тому почали з’являтись нові технології, такі як «Технологія КПІ» з дезактивації води, яку розробили та успішно провадили наукові співробітники лабораторії радіохімії хіміко-технологічного факультету Київського політехнічного інституту.

Нині фахівців з дезактивації в Україні готує Київський політехнічний інститут імені Сікорського, Одеський національний політехнічний університет, АЕС, спеціалізовані підприємства з поводження з РАВ. Раніше таких фахівців готував і Севастопольський інститут ядерної енергії та промисловості в Криму, та наразі він перебуває під російською окупацією. Спеціалісти, які вміли б грамотно провести дезактиваційні заходи, дуже потрібні й не лише під час чи після радіаційних інцидентів.

На сьогодні в Україні експлуатуються 15 енергоблоків. Життєвий цикл кожного з них передбачає виведення з експлуатації та повну очистку території від радіоактивних матеріалів  – коли буде проведено зняття з експлуатації та демонтаж обладнання АЕС, за однією з прийнятих концепцій, на місці АЕС має залишитись чиста зелена галявина, абсолютно безпечна для людей та довкілля.

Проте наразі не існує єдиного універсального методу дезактивації, який би був однаково ефективним для будь-яких поверхонь чи матеріалів.

Під час експлуатації ядерних об’єктів накопичується певна кількість радіоактивних відходів, які можуть перебувати в рідкому, газоподібному та твердому станах. Для зменшення їх обсягу до мінімально можливого, застосовують спеціальні методи мінімізації радіоактивних відходів, які підпадають під концепцію МАГАТЕ щодо зменшення кількості й активності радіоактивних відходів до того рівня, якого можливо досягти практично. Досягнення якомога нижчого досяжного на практиці рівня активності та обсягу радіоактивних відходів є одним із головних принципів державної політики України у сфері поводження з радіоактивними відходами.

Для дезактивації газоподібних відходів застосовують або витримку в газгольдерах, які можуть монтуватися безпосередньо у нижній частині вентиляційної труби, упродовж часу, потрібного для розпаду радіонуклідів, або очищення у абсорбаційних установках.

Щодо рідких радіоактивних відходів, то на практиці найчастіше застосовують способи іонного обміну та багатоступеневе випарювання у спеціальних випарювальних апаратах, яке дозволяє зменшити об’єм рідини, забрудненої радіонуклідами, та забезпечує високий ступінь її очищення.

Тверді радіоактивні відходи це й, окрім забруднених елементів реакторної установки та інструментів, забрудненого спецодягу та взуття, відходи, які утворюються після отвердіння рідких радіоактивних відходів. Тверді радіоактивні відходи захоронюють у спеціально відведених місцях. Зокрема для цієї цілі можуть слугувати закинуті соляні та вапнякові шахти, утворення у вічній мерзлоті та глибинні геологічні формації.

Способи дезактивації

Дезактивацію проводять за допомогою хімічних, електрохімічних, механічних та інших спеціальних методів, які дозволяють якщо не повністю усунути радіоактивне забруднення, то понизити його до рівнів, коли воно вже не становитиме загрози. Часто проводять комплексну дезактивацію, застосовуючи до одного і того самого об’єкта кілька різних способів дезактивації.

Враховуючи те, що кількість радіоактивних відходів з поступовим зняттям з експлуатації ядерних об’єктів лише зростатиме, то питання дезактивації є дуже актуальним, адже дозволяє суттєво зменшити їх обсяг.

Процес дезактивації відбувається у два етапи, перший з яких полягає у подоланні зв’язку між носіями радіоактивного забруднення та забрудненою поверхнею і другий – транспортування радіоактивного забруднення з цієї поверхні.

Місцевість у районі міста Тампура, префектура Фукусіма в Японії, до (згори) й після (внизу) дезактиваційних робіт

Механічні способи дезактивації  полягають у видаленні радіоактивних речовин із забруднених поверхонь за допомогою щіток, потужного струменя повітря (наприклад, із авіаційного двигуна) чи води, при чому поверхневий натяг води зменшують шляхом нагрівання чи додавання поверхнево-активних речових, таких як мило, пральний порошок чи інший миючий засіб. Спосіб механічної дезактивації застосовують для дезактивації техніки, транспортних засобів, одягу, персонального професійного обладнання. Причому, пункти механічної дезактивації облаштовують на місцях пропуску із забруднених територій, адже він вважається найбільш простим та доступним.

Коли радіоактивні речовини знаходяться на поверхні та слабко з нею зв’язані, забруднюючі речовини збирають із поверхні за допомогою вакууму. У деяких випадках механічний спосіб дезактивації вважається найкращим, зокрема, для пористих поверхонь. До механічних зараховують абразивний спосіб – зняття поверхневого забрудненого шару за допомогою спеціальних абразивних засобів (піскоструменеве очищення, очищення кісточковою крихтою, дрібними кристаликами льоду тощо), струменевий – базується на властивості води розчиняти деякі хімічні речовини та очищувати за допомогою струменевого промивання гладкі поверхні майже усіх матеріалів від забруднення. Проте вода малоефективна при очищенні старих та хімічно зв’язаних із поверхнею забруднень. Велике значення має також сила тиску струменя води.

Застосовують також спосіб дезактивації за допомогою фреону-413, адже він краще, ніж вода проникає в пори та щілини, активніше взаємодіє з мастилами тощо. До того ж більшість радіоактивних забруднень не розчиняються у фреоні, а тому легко відфільтровуються.

У деяких випадках єдиний спосіб дезактивації – крацювання, тобто зняття за допомогою спеціальних щіток чи пристроїв поверхневого забрудненого шару металу, бетону або іншого матеріалу, з якого виготовлений сам предмет, що потребує дезактивації.

Дезактивація спецодягу військовослужбовця під час навчань французької армії

До механічних способів дезактивації зараховують також дезактивацію плавленням. Значення цього методу дуже велике, адже після проведення демонтажу ядерних установок відбувається накопичення радіоактивного металу. У деяких країнах за прийнятими стратегіями поводження із металом такий матеріал захоронюють у спеціальних сховищах, але, наприклад, у Франції, Німеччині та Швеції існують загальні стратегії поводження з радіоактивним металом, які передбачають створення централізованих високоекономічних плавильних установок для переробки металевих відходів. Отриманий після переплавлення метал має менші рівні радіоактивності та може бути повторно використаний. Якщо ж через зменшення об’єму концентрація радіонуклідів навпаки підвищується, такий метал підлягає захороненню.

Відомі та застосовуються також способи механічної дезактивації із застосуванням озону, мікробіологічна дезактивація, надкритична флюїдна екстрадиція у вуглекислому газі, дезактивація з використанням плазми та термічна дезактивація.

Проте, через те, що радіоактивні речовини просочуються вглиб предметів, які самі по собі не піддаються простій механічній очистці, застосовують також фізико-хімічний метод, який полягає у застосуванні спеціальних препаратів, які підвищують ефективність дезактивації.

Хімічний спосіб дезактивації  полягає у використанні спеціальних хімічних реактивів для видалення радіоактивного забруднення з поверхонь. Вступаючи у взаємодію із забрудненою поверхнею, вони розчиняють забруднюючу плівку, не руйнуючи матеріал об’єкта дезактивації. Застосування хімічного способу  найбільш ефективне для обробки значних за розміром об’єктів, таких як стіни чи підлога; на АЕС – для дезактивації обладнання в складі контурів, для контурного очищення парогенератора (промивання шпарин, пучків труб, очищення за допомогою гідромоніторів та заповнення дезактивуючим розчином).

У низці випадків хімічну дезактивацію виконують зануренням забрудненого предмета у ванну з хімічним дезактивуючим розчином, а перебіг хімічної реакції каталізують переміщуванням або нагріванням розчину. Підвищення ефективності дезактиваційних робіт можливе із використанням ультразвуку. Подібна технологія почала застосовуватись у 1954 році, а нині знайшла доволі широке застосування, адже ультразвукові хвилі добре поширюються у пружному середовищі та сприяють повнішому видаленню радіоактивних речовин.

Установка ультразвуковї дезактивації

На сьогодні одним із перспективних способів проведення дезактивації є дезактивація гелями, яка дозволяє зменшити кількість рідких радіоактивних речовин, що утворюються під час дезактивації, завдяки здатності гелів утримувати хімічні реагенти на поверхнях, що обробляються. Гелі мають меншу текучість, ніж звичайні розчини хімічних реагентів, краще втримуються на поверхні, завдяки чому забезпечується більш тривалий контакт дезактивуючого розчину та предмета, що підлягає дезактивації. Дезактивація за допомогою гелю, розробленого в Німеччині, застосовувалась під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Цей метод застосовували у Франції для дезактивації басейнів витримки відпрацьованого ядерного палива, у Японії – для обробки приміщення пульта управління. У 1998 році у Франції був розроблений дезактивуючий гель STMI, який можна наносити безпосередньо на компоненти обладнання АЕС, а коли через кілька годин обробки гель змивають струменем води під тиском дози опромінення та утворення відходів мінімальні.

Одним із маловідходних способів проведення дезактивуючих заходів є дезактивація за допомогою піни. Цей спосіб також відзначається відносно невеликою кількістю утворення радіоактивних речовин. При створенні піни розчинником слугує вода, а до складу входить дезактивуючий реагент, піноутворювач, стабілізатор піни, комплексоутворювачі, які запобігають зворотній сорбції радіонуклідів на поверхні, компоненти, що підвищують адгезію тощо.

Відомий також пароемульсійний спосіб дезактивації, який полягає у подачі гарячої дезактивуючої пари у вигляді емульсії за допомогою насиченої пари під тиском. До хімічного способу дезактивації належить і протравлення поверхонь за допомогою хімічних реагентів.

Дезактивація автомобіля в Чорнобильській зоні відчуження під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, 1986 рік

Одним із найстаріших та найбільш вживаних способів дезактивації є фізико-хімічна (гідромеханічна) дезактивація, яка полягає в обробці поверхонь забруднених предметів спеціальними дезактивуючими засобами за допомогою щіток, ганчірок, пензлів тощо. На українських АЕС найчастіше застосовують такі засоби як Любомид-105, СелОРС, Бар’єр. Перевагами цього методу є простота застосування та відносно невеликий обсяг відходів, що утворюються. Гідромеханічну дезактивацію можна застосовувати для дезактивації бетонних поверхонь, після чого радіоактивність знижується на 30-50%.

Застосовують  також електрохімічну дезактивацію під час якої металеву забруднену деталь поміщають у спеціальну ємність та подають на неї заряд електричного струму. Застосування електрохімічної дезактивації дозволяє скоротити тривалість процесу дезактивації, витрату реагентів та кількість рідких відходів, підвищити якість обробки.

Залежно від знаку заряду, який подається на поверхню, що потребує обробки (позитивного чи негативного заряду), розрізняють катодну або анодну обробки. Електрохімічна дезактивація здійснюється шляхом електролізу, тобто віддачі електронів анодом і приєднання їх катодом при пропусканні електричного струму через розчини електролітів. Перевагами застосування цього способу є високий коефіцієнт дезактивації, підвищення якості поверхні, можливість видалення локальних забруднень.

Де застосовується і хто в Україні займається дезактивацією?

Дезактивація проводиться на АЕС до і після ремонту обладнання реакторного відділення за допомогою спеціального обладнання та хімічних засобів, коли йдеться про дезактивацію сильно забруднених деталей обладнання, або вручну.

Окрім того, навички проведення дезактивації мають військові радіаційного, хімічного та біологічного захисту та працівники ДСНС. До здійснення робіт із дезактивації допускають лише осіб, старших 18 років, що пройшли спеціальне навчання та контроль отриманих знань, інструктаж із техніки безпеки та радіаційної безпеки.

Дезактивацію також здійснюють фахівці спецпідприємств із поводження з РАВ, зокрема ДСП «Об’єднання «Радон», ДП «Бар’єр», СП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами», Комплекс виробництв «Вектор».

Військовослужбовці 18-го окремого батальйону РХБЗ Збройних сил України дезактивують свій автомобіль під час миротворчої місії в Кувейті, 2003 рік

Ефективність дезактивації

Під час проведення дезактивації важливо постійно контролювати її ефективність. Для цього вимірюють рівень радіаційного забруднення до проведення дезактивації, під час проведення кожного циклу заходів та після неї.

Ефективність дезактивації залежить не лише від особливостей радіаційного забруднення, але й матеріалу, із якого виготовлено предмет, що потребує дезактивації. Ефективність здійснених заходів оцінюють величиною коефіцієнта дезактивації, яка дорівнює відношенню величини початкової радіоактивності забрудненого предмета до значення після здійснення дезактивації.  Коефіцієнт дезактивації не завжди є точним та однозначним, адже не враховує можливості повторного радіоактивного забруднення.

Через те, що процес дезактивації може тривати від кількох секунд до кількох годин, говорять про поняття швидкості дезактивації. Швидкість дезактивації характеризує зменшення радіоактивності одиниці забрудненої площі чи об’єму за одиницю часу.

 

Спеціальні технології здійснення дезактиваційних заходів

Окрім того, що існують певні відпрацьовані способи дезактивації, на практиці велике значення мають характеристики, призначення, специфіка матеріалу предметів, що підлягають дезактивації.

Дезактивація спецодягу та засобів індивідуального захисту

Здатність поверхонь волокон, з яких складаються тканини для спецодягу, та засоби індивідуального захисту, в залежності від свого складу, мають різну здатність поглинати й утримувати радіоактивне забруднення. Так, наприклад, вовна забруднюється на краях лусочок, бавовна – у заглибинах та зазубринах, ацетатні волокна – у каналах і борозенках, синтетичні волокна, які мають гладку поверхню – у дрібних тріщинках та щілинках. Але в усіх випадках справедливим буде твердження про те, що чим тонше волокно або чим більше воно зношене, тим більше на ньому накопичується забруднення, при тому, що тканина – це практично фільтр, на поверхні якого затримуються великі частинки, а малі проникають під неї.

Дезактивація одягу під час навчань французької армії

Найстарішим способом, який застосовувався ще для дезактивації одягу та засобів індивідуального захисту при випробуваннях ядерної зброї в США в 1940-х рр., було витрушування. Але цей метод малоефективний і може бути рекомендований лише як попередня дезактивація.

Значно ефективнішим є прання з додаванням поверхнево активних речових.

Перед пранням радіаційно забрудненого одягу здійснюють дозиметричний контроль та сортують одяг за рівнем забруднення та виду тканини. Власне дезактивація пранням здійснюється у два етапи: перший полягає у видаленні радіоактивних забруднень і їх перенесення з одягу в дезактивуючий розчин, а другий пов’язаний з утриманням радіоактивних забруднень у цьому розчині. Механічне перемішування (наприклад, у барабані пральної машини) сприяє більш ефективному видаленню забруднення. Здійснюють кілька повних циклів прання, причому перші – у кислому середовищі, наступні – у лужному.

Після проведення прання здійснюють повторний дозиметричний контроль і, якщо рівень радіаційного забруднення не сягнув норми, процедуру проводять повторно.

Дезактиваційне прання здійснюється у спеціально обладнаних пральнях.

Дезактивація ґрунтів

Радіаційно забруднений ґрунт у більшості випадків належить до низькоактивних радіоактивних відходів. Труднощі в поводженні з ним, дезактивацією та захороненням пов’язані з тим, що ґрунт містить значну кількість компонентів, які мають різні хімічні та фізичні властивості. Особлива небезпека радіоактивно забрудненого ґрунту полягає в утворенні радіоактивного пилу на відкритому повітрі, який розноситься на значні відстані.

На сьогодні найпоширеніший спосіб дезактивації ґрунту полягає у повному видаленні поверхневого шару, причому знімають його удвічі товщим, ніж рівень проникнення радіонуклідів. Це досить складний та працемісткий спосіб, адже об’єм ґрунту, що підлягає зрізанню, у 1000 та більше разів перевищує масу самих радіонуклідів. Пізніше ці місця засипають шаром чистого ґрунту.

Альтернативою зрізанню є висаджування на забруднених ґрунтах рослин, які витягують із нього радіонукліди. Одним із найчастіше застосовуваних таких «зелених насосів» є конюшина. Завдяки цій технології можна на 40-80% зменшити забруднення ґрунту. Після скошування зелену масу переробляють із дотриманням правил радіаційної безпеки.

Прибирання шарів зараженого ґрунту в місті Прип’яті, 1986 рік

Дезактивацію ґрунтів здійснюють також через гравітаційне збагачення, суть якого полягає у видаленні із забрудненого ґрунту радіонуклідів, які містяться у дрібнодисперсних фракціях різної густини, причому таким чином можна видалити із ґрунту до 95% радіонуклідів. Такий спосіб застосовували для видалення плутонію після аварії у США стратегічного бомбардувальника Б-52 поблизу селища Паломарес, коли вміст трьох водневих бомб було розпорошено на площі 2,3 км2.

Відомі також способи дезактивації ґрунтів шляхом екстракції іонів, іонного обміну та інші. Проте, досі технології достатньо економної та ефективної для очищення ґрунтів від радіаційного забруднення, нерозроблена.

Дезактивація іонообмінних смол

Іонообмінні смоли широко застосовуються на АЕС для підтримки якості теплоносіїв, а після вичерпання ресурсу надходять до сховищ радіоактивних відходів. Традиційні технології, такі, скажімо, як цементування, призводять до значного збільшення об’єму, через те, що у рідкому середовищі смоли мають властивість бубнявіти. Перспективним видається метод глибокої дезактивації іонообмінних смол, причому, під час обробки їх обсяг стає суттєво меншим, а після обробки іонообмінні смоли стають практично безпечними. Суть методу полягає у перетворенні радіонуклідів у рідку фазу із подальшим очищенням на селективних неорганічних радіаційно стійких сорбентах. Відпрацьовану смолу промивають спеціальним розчином, який після корекції хімічного складу можна використовувати повторно.

Робітник прибирає потенційно радіоактивний чагарник у саду приватного будинку в Мінамісобі, префектура Фукусіма, Японія. У кампанії прибирання заражених рослин і ґрунтів працювало близько 26 тис. осіб 

Дезактивація шкіряних покривів

Персонал, що працює із радіоактивними речовинами, перебуває у групі ризику із потрапляння радіонуклів на відкриті шкіряні покриви, що може нести загрозу здоров’ю та життю, тому подібного краще уникати.

У разі потрапляння радіоактивних речовин на шкіру, потрібно якомога швидше їх змити. Оптимальна температура води для змивання – не  тепліше за 30-32 оС, адже гаряча вода розширює пори і сприяє проникненню забруднення вглиб шкіри. Також може застосовуватись спеціальний засіб «Захист», який розтирають рівномірно на ураженій ділянці шкіри, через 2 хвилини його змивають, витирають насухо та проводять радіаційний контроль. Якщо є значне ураження шкіри, то спочатку дезактивують найбільш забруднені ділянки, а потім – усі інші. Коли йдеться про ураження слизових оболонок рота чи очей, то їх промивають великою кількість води із 2% розчином питної соди.

Дезактивація вважається завершеною, якщо рівень радіоактивності не перевищує допустимого, що підтверджується показами радіометра.

Дезактивація рідини

Для очищення рідини від радіоактивних речовин застосовують кілька способів – відстоювання та фільтрування. Завдяки цим способам можна видалити нерозчинні тверді часточки; коагулюванням із подальшим відстоюванням можна видалити до 40% стронцію-90, цезію-134 та цезію-137. Більш повне видалення досягається шляхом фільтрування, перегону або пропусканням рідини через іонообмінні смоли.

Дезактивація транспорту

Найбільше радіоактивних речовин осідає на горизонтальних поверхнях, на масляному фільтрі, радіаторі, окремих вузлах двигуна, задньому борті та задній частині кузова. Ймовірними місцями забруднення можуть бути робочі елементи, які контактують із ґрунтом (наприклад, ковші екскаваторів), колеса, двигуни, повітряні фільтри двигунів, повітропроводи, фільтри очистки, різні засалені місця.

Дезактивація бронетехніки під час військових навчань французької армії

Забруднені поверхні дезактивують, протираючи зверху вниз щітками із використанням дезактиваційного розчину, засалені деталі дезактивують органічними розчинниками, дизельним паливом, керосином тощо. Якщо така обробка недостатня, то за допомогою розчинника знімають лакофарбове покриття, протравлюють поверхні кислотами або лугами, механічно видаляють верхній забруднений шар, після чого поверхню промивають водою та витирають насухо.

Якщо дезактивацію транспорту треба проводити часто, то облаштовують спеціальні мийки, де застосовують струменеву, з використанням спеціальних паст чи інших спецзасобів, пароемульсійну чи гідромеханічну технології дезактивації. 

Дезактивація будівель та споруд

Важка аварія на АЕС може призвести до викиду значної кількості радіонуклідів в атмосферу, частина з яких може осісти будь-де, навіть на місцях проживання людей, внаслідок чого житлові, промислові, громадські та інші будівлі можуть стати радіаційно забрудненими. Переважно, якщо йдеться про дезактивацію великих об’єктів на відкритому просторі, найчастіше застосовують змивання радіоактивного пилу за допомогою води, яку подають під високим тиском за допомогою пожежних та поливальних машин.

Проте спосіб вибору дезактивації великих об’єктів, у тому числі і будівель, тісно пов’язаний із властивостями матеріалу, із яких їх споруджено, розмірами, конфігурацією тощо.

Загалом дезактиваційні роботи починають здійснювати з даху, надаючи перевагу сухим способам очистки, аби уникнути стікання стінами радіоактивно забрудненої води. Найраціональнішими способами, в такому випадку, буде вакуумна очистка, механічна обробка щітками, зняття верхнього забрудненого шару, застосування дезактивуючих плівок.

Дезактивація зовнішніх поверхонь будинків у місті Чорнобилі, 1986 рік

Усередині приміщення обробляють теж, починаючи від стелі та закінчуючи підлогою, причому обробку починають із найменш забруднених ділянок. Найефективнішим, при виборі рідинних способів очищення, є обробка пінами та дезактивуючими розчинами. Піну наносять шаром завтовшки 2-3 см, витримують упродовж 10-20 хв, а потім видаляють, найкраще – за допомогою пиловідсмоктувача.

Дезактивацію підлоги здійснюють за допомогою механічного зняття верхнього забрудненого шару, ізоляцією за допомогою полімерних матеріалів чи бетонуванням. 

Україна – одна із країн, що має найбільший практичний досвід із проведення та організації дезактивації. Технології ускладнюються та удосконалюються, стаючи все більш ефективними, енергоощадними, більш економічно вигідними, дружніми до навколишнього середовища та людини. Деякі із них дозволяють звести контакт людини і радіоактивної речовини до мінімуму, а це – важливо, адже людське життя та здоров’я безцінні.